Частина друга

Збентежені та розгублені новоприбувші працівники станції сиділи в їдальні. Лео та Роза не з’їли нічого, вони просто сиділи один навпроти одного та не знали, про що говорити. Металеві ложки розмішували пюре із овочевого рагу по тарілці, у кожного з них було забагато питань, на які ніхто не поспішав відповідати.
— Мені страшно, — прошепотіла Роза.
Лео підняв свій погляд на її обличчя та, відчувши, що має хоч якось заспокоїти колегу, відповів:
— Все буде добре, я впевнений, цьому всьому є раціональне пояснення, ми тут у безпеці.
— Я так не можу, Лео, — по щоках Рози потекли сльози, і вона прикрила обличчя руками.
— Давай я піду до Марти та прямо запитаю, що тут відбувається, — рішуче мовив Лео.
Роза витерла сльози рукавом та невпевнено сказала:
— Давай підемо разом.
— Так, звичайно, ми розберемося у цьому.
Одразу після контрольної перевірки приладів у другій половині дня вони набралися рішучості та прийняли рішення звернутися напряму до Марти — вони б просто не змогли далі працювати без відповідей.
— Лео, ти закінчив? — запитала Роза.
Лео виліз з-під одного із великих ретрансляторів живлення, весь брудний та спітнілий.
— Так, тепер закінчив, — сказавши це, він поклав свою викрутку у сумку для інструменту та поглянув на Розу. — Тепер у нас є дві години до наступної діагностики, — відмітив він, явно очікуючи від Рози знак готовності до діалогу з Мартою.
— Так, ти маєш рацію, Лео. Що будемо робити? — сказала вона невпевнено. Мабуть, боялася — вона хотіла, аби Лео проявив ініціативу та взяв на себе ситуацію.
— Ну... я пропоную зайти до Марти зараз, аби поговорити з приводу того, що відбулося вчора, — зрозумівши невпевненість Рози, запропонував Лео.
— Так, давай, я не зможу нормально спати або їсти, якщо не отримаю відповідей, — сказала вона, киваючи головою.
— Тоді пішли, не будемо гаяти часу, — твердо сказав Лео та закрив сумку з інструментом.
Вони йшли напівтьмяними та пустими коридорами, мовчки. Обоє переживали та боялися, у скронях відбивалися звуки їхніх кроків, які відлунювали по темних стінах та кутках. У цій секції майже не було ніяких працівників, сюди зазвичай заходять тільки начальники технічного обслуговування.
Вони підійшли до потрібних дверей та затрималися на секунду. Лео поглянув на Розу: вона виглядала ще більше наляканою, ніж до цього. Здавалося, вона боялася почути щось страшне або, навпаки, не почути нічого зовсім.
— Я буду говорити, якщо хочеш, — запропонував Лео, цим самим узявши відповідальність на себе.
— Угу, — промичала Роза, помітно видихнувши хоч трохи напруги.
Лео постукав у двері, після чого спробував відкрити їх своєю ключ-картою.
«Відмова» — електронний замок вивів напис червоними буквами.
— Трясця, — пробурмотав Лео та постукав ще раз.
Нічого, тиша...
— Можливо, вона зараз не в себе, — сказала Роза, помітно нервуючи.
Вони були налаштовані на розмову прямо зараз.
— Не хвилюйся, Розо, ми отримаємо відповіді в будь-якому випадку, — стверджував Лео.
— Що ви тут робите? — голосно та по-злому почулося позаду.
Роза та Лео злякано повернулися. Це була Марта, вона йшла до них, поправляючи свої окуляри.
— Ви двоє не маєте бути на своїх місцях? Вас тут взагалі не має бути, — Марта явно розуміла, навіщо вони прийшли. Двоє новеньких працівників чекали на пояснення, якого не отримали ні під час інструктажу, ні після вчорашньої події.
— Еееммм... — Роза не знала, що сказати.
— Ми провели діагностику всіх систем, за які несемо відповідальність, тому зараз у нас є трохи менше двох годин вільного часу, — рішуче сказав Лео, не даючи Марті зробити з них винних та перевести тему.
— Хммм... Добре, тоді чому ви тут? — запитала вона.
— Ми хотіли поговорити з приводу вчорашнього, — відповів Лео та поглянув на Марту. По її погляду було видно, що вони не перші, хто ставить такі питання.
— Добре, тільки не в коридорі, — сухо відповіла вона та підійшла до дверей, непомітно розштовхнувши молодих інженерів.
Марта приклала свою карту, і дверний замок замиготів зеленим світлом. Двері відчинилися, і всі троє зайшли всередину.
Кабінет Марти був великим та просторим, хоча трохи забрудненим. В центрі кімнати стояв стіл із різними схемами та графіками, які Марта акуратно зібрала та сховала у нижню полицю під столом. Попід стінами цього приміщення були сейфи, різні стелажі з інструментами та формою та декілька фото з Мартою та іншими працівниками станції.
— І так, я вас слухаю, — сказала вона, не дивлячись на них.
Як і було домовлено, почав говорити Лео:
— Розумієте, ми з Розою — звичайні працівники і ніколи не бачили нічого подібного.
— Що саме? Вас вразив астероїд? Ви ніколи не бачили астероїдів? — якось по-злому відповіла вона.
— Чорт забирай, ви розумієте, про що я! — злісно вигукнув Лео.
Марта підняла здивований погляд на Лео.
— Збав свій тон, хлопче. Я не вперше пояснюю новачкам, що та до чого. Не переймайтеся ні про що, просто робіть свою роботу, — відрізала вона.
— Пані Марто, ми не хочемо вас образити, але камінюка, яка тріскається, випромінює неприродне зелене сяйво та закриває тріщини назад, ніби нічого не було — це явно дивно. Ми боїмося та просто хочемо відповідей, — тихо проговорила Роза та почала схлипувати, стримуючи сльози.
— Ехх... Що ж з вами робити. Добре, у вас п'ять хвилин, питайте. Але зарубайте собі на носі: якщо про цю розмову дізнається капітан Стівенсон — і мені, і вам кінець, — тихо сказала вона.
Роза подивилася на Лео, а потім на Марту, і знову на Лео.
— Добре. Що це за енергія, яку випромінював артефакт? — запитав він.
— Ми не знаємо точно. Ця енергія незрозумілого походження, наче схожа на радіоактивне випромінювання, але таке, яке не діє на людей з окремим типом біології. Всі люди на цій станції є особливими та відбираються за певними критеріями: група крові, відповідний генофонд та багато інших аспектів людської фізіології. Тому ми всі і є обрані, нас відібрали спеціально для роботи з дослідженням чогось невідомого, чогось великого.
Марта поглянула на Розу. Роза спрямувала свій погляд донизу, а потім спитала:
— Тобто решта людей просто помруть, якщо будуть знаходитися поряд з цим артефактом?
— Саме так. Тому знайте, що вам пощастило. Можливо, вам випаде честь мати змогу побачити найбільше відкриття людства за останні років тридцять-сорок, — голосно та явно з гордістю сказала Марта.
«Схоже, вони тут всі фанатики», — подумав Лео та поставив ще запитання:
— А що саме сталося з попередніми інженерами?
— Вони не дотримувалися техніки безпеки, тому були відправлені додому, — сухо мовила вона.
— Так, це ми чули. А що насправді з ними сталося? — сказала Роза впевнено, відчуваючи явну недомовленість у словах Марти.
— Ви почули достатньо, а тепер повертайтеся до роботи, — стримуючи емоції, сказала вона, сіла на стілець та почала перебирати папери на столі, не бажаючи говорити з ними.
Лео та Роза вже хотіли йти, аби не перевести цю напружену розмову у сварку з керівництвом, але Роза вигукнула:
— Ми чули голоси! Вони просили про допомогу.
Марта підвела погляд на них та широко відкрила очі.
— Які голоси? Коли ви їх чули? — злякано спитала вона.
— Ми не знаємо, чиї вони були. Це сталося вчора під час випробувань, — відповіла Роза.
— Таке буває у нових працівників. Артефакт по-особливому впливає на кору головного мозку, викликаючи слухові або навіть візуальні галюцинації. Зайдіть у медпункт та скажіть, що вам потрібен препарат 77, вас зрозуміють, — закінчила Марта та знову занурилася у вивчення своїх документів.
— Ходімо, Розо, нам час, — сказав Лео, поспішаючи покинути кабінет Марти.
Вони повернулися до свого робочого місця та почали проводити додаткові перевірки просто для того, аби зайняти себе чимось та не думати про те, що почули. Деякий час це допомагало, але Роза не витримала та почала говорити:
— Як гадаєш, ті інженери, яких ми поміняли, дійсно відправилися додому?
— Не знаю, Розо, але знаю точно, що Марта щось приховує. Ти бачила, як вона заховала якісь папери, які лежали на столі, коли ми зайшли?
— Так, я також помітила це. Можливо, нам дійсно потрібно прийняти ті ліки? — спокійно відповіла Роза.
— Не знаю, не довіряю я цьому. Але зайти та взяти їх потрібно, Марта дізнається, якщо мы її обманули, — боячись, що їх почують, прошепотів Лео.
— Давай просто будемо обережними, будь ласка, — також шепотячи, промовила Роза.
Лео кивнув головою, розділяючи її переживання.
В кінці робочого дня вони все ж прийшли до медичного корпусу. Він був відкритий постійно. В кабінеті їх зустрів старий чоловік із залисиною на голові, сивим волоссям по боках та зморшкуватими щоками. Комбінезон у нього був жовтого кольору, трохи потертий, але чистий.
— Вітаю вас. Ви новенькі? Я вас раніше не бачив, — промовив він, як тільки побачив Розу та Лео, які зайшли до кабінету.
— Так, ми позавчора прибули як нові працівники обслуговування технічних засобів артефакту, — сказав Лео.
Лікар взяв свої окуляри з невеликими круглими лінзами та натягнув їх на ніс.
— Зрозуміло. Робота безпосередньо в корпусі разом з артефактом надзвичайно цікава, але разом з тим дуже відповідальна, — зауважив він.
— Так, про це нам розповідали, і ми дуже щасливі долучитися до такої великої справи, — трохи награно, але впевнено сказала Роза.
Лікар посміхнувся, але не помітив фальші в її словах:
— Так чим можу допомогти?
— Після вчорашнього випробування ми почуваємося дещо дивно. Марта сказала зайти до вас по препарат 77, сказала, ви знаєте, — сказала Роза.
— О так, цей препарат тут приймає майже третина персоналу, і навіть я, — сказав лікар та підійшов до шафи з ліками.
Він відкрив її та дістав з полиці дві маленькі коробочки, підійшов до них та протягнув свої руки до кожного з них.
— Дякую, — мовила Роза.
Лео кивнув головою, так би мовити, подякував також. Вони вже хотіли йти — лікар здавався їм трохи моторошним, хоч і не повністю безпечним, — але він поставив ще одне запитання:
— Ви щось чули?
— Еее... та ні, а чому ви питаєте? — відповів Лео трохи настороженим голосом.
— Та ні, нічого, просто зазвичай я аналізую симптоми всіх наших... пацієнтів.
Він посміхався, але була відчутна якась тривога. Щось в ньому було таке, що Роза та Лео не могли пояснити самі собі — якась небезпека.
— Нам снилися дивні сни, — збрехав Лео, не бажаючи відкривати дивному лікарю всі карти. Хоча рано чи пізно він, мабуть, все одно дізнається правду від Марти про голоси, які вони чули.
— Добре, це розповсюджене явище серед інженерів у вашій зоні діяльності. Не хвилюйтеся, приймайте по три пігулки в день, і все буде добре, — відповів він, намагаючись здаватися доброзичливим. Можливо, він здогадався про їхню брехню, але хотів заслужити довіру новеньких, аби в подальшому не було неприємностей.
— Ми зрозуміли. Всього найкращого, — поспішив попрощатися Лео та піти від моторошного лікаря.
Ідучи до своїх кімнат, Роза не втрималась та вирішила поговорити з Лео перед тим, як іти відпочивати.
— Слухай, Лео, ти будеш приймати ці ліки? — запитала вона, оглядаючи коридор, щоб впевнитися, що вони тут самі.
— Не знаю... Можливо, ми дійсно собі накрутили зайвого, можливо, нам дійсно потрібні ці ліки, — проговорив він невпевнено.
— Коли завтра знову запустять артефакт... я... я боюся, Лео, — тремтячим голосом сказала Роза.
— Чого саме? — запитав він.
— Я боюся почути їх знову. Ті слова... я не можу викинути їх з голови.
— Я тебе розумію, мені також страшно, — відповів Лео.
Вони стояли ще трохи там, кожен біля своїх дверей, та не поспішали розлучатися.
— Я вип'ю ці ліки, і тобі раджу. Навряд чи нам тут хочуть нашкодити, у цьому просто немає сенсу, — відказав Лео.
— Так, мабуть, ти маєш рацію. Надобраніч, — сказала Роза та зайшла до своєї кімнати.
Вони довго не могли заснути, лежали кожен у своєму ліжку та думали над всім тим, що почули сьогодні, але врешті-решт сон охопив обох.
«Тривога! Тривога!» — пролунало по всій станції, розбудивши абсолютно кожного, хто спав.
— Якого чорта... — сказав Лео сам собі та вскочив з ліжка.
«Це не навчальна тривога, повторюю, це не навчальна тривога! Всім працівникам секції КД65 негайно прибути на свої робочі місця, решті бути напоготові!»
Лео був не на жарт наляканий, але швидко одягнувшись, вибіг зі своєї кімнати — майже одночасно з Розою, яка застібала свій комбінезон на ходу.
— Що сталося? — запитала вона, перекрикуючи звуки тривожної сирени.
— Не знаю. Це точно не аварія, ми лишали все в бездоганному стані, всі системи працювали добре, — відповів Лео.
— Ти прийняв пігулки? — додала вона.
— Оо, чорт, я геть за них забув!
— Я також не встигла. Гадаєш, варто повернутися?
Вони були вже на пів дорозі до свого службового місця, адже бігли дуже швидко.
— Мммм... ні, немає часу. Якщо хтось спитає — кажи, що ми прийняли ліки, — відказав Лео.
— Добре, Лео. Але коли повернемося, то обов'язково приймемо їх, — заспокоювала вона сама себе.
— Обов'язково, — додав він.
Біля входу до інженерного відділу їх чекала Марта. Всі працівники бігали по своїх робочих місцях, тут явно було щось, що вибивалося зі звичного протоколу дій.
— О, ви тут! Добре, швидко на свої місця, контролюйте скачки енергії! — прокричала Марта.
— Що тут діється? — запитала Роза.
— Немає часу на пояснення, хутко до роботи! — в наказовому тоні сказала Марта.
— Ні. Спочатку поясніть, що трапилося. Ми заслуговуємо хоч на якусь інформацію, — злісно відповів Лео.
Марта видихнула, зрозумівши, що має сказати хоч щось:
— Артефакт активувався сам по собі. Ми не знаємо, що це значить. Можливо, воно хоче зв'язатися з нами, таке відбувається вперше, — відмахнулася вона.
— Що це значить? Воно що — живе? Що означає «хоче зв'язатися»? — прокричав Лео.
— Все потім, немає часу! — відповіла Марта та побігла до кабіни керування, поспішаючи закінчити розмову.
Молодим інженерам не лишалося нічого, окрім як зайняти своє робоче місце, тож швидко одягнувши захисне спорядження, вони зайшли до своєї вже знайомої кімнати. Та були шоковані ще більше від того, що вони могли бачити через скло.
Артефакт, як і минулого разу, був повністю в тріщинах та випромінював світло-зелене сяйво, але на цей раз світло було більш яскравим, а тверда порода самого каменя, здавалося, починає переливатися, мов рідкий метал, додаючи йому світло-руде забарвлення.
Лео та Роза не розгубилися попри весь свій страх. Як космічні інженери, вони знали, як діяти у стресових ситуаціях та не втратити контроль над собою та ситуацією. Всі діаграми та графіки показували шалені викиди енергії.
— Звідки вона надходить? — прокричала Роза.
— Мабуть, з каменя. Потрібно розсіяти частину її, або все почне плавитися і ми вибухнемо, — відповів Лео.
Вони провели декілька маніпуляцій, направивши енергію, яка надходила, просто у шлюзи, які виводилися у відкритий космос, а тоді Роза потягнула важіль донизу. По всій станції пролунав гучний, але глухий вибух. Корабель затрусився, мов відбувся землетрус. На секунду пропало все освітлення, але дуже швидко все відновилося.
Червоні вогні, які сповіщували про загрозу, почали світитися зеленим, означаючи повну безпеку.
— Здається, ми впорались, — піднімаючись на ноги, сказав Лео.
— Здається, так, — взявшись за край приладової панелі, піднялася Роза.
З динаміків радіо пролунав голос Марти:
— Розо, Лео, хороша робота! Доповідайте про стан справ.
Вони поглянули на екрани, які відображали всю інформацію.
— Мем, все добре. Температура компресорів у межах норми, викид надлишкової енергії відбувся успішно, — відповів у рацію Лео.
— Добре, ви молодці, — відповів чоловічий голос.
Через декілька хвилин напруженого вдивляння в монітори рація знову заговорила:
— Увага, починаємо аналіз артефакту. Відкрити центральні двері.
Великі двері кімнати відкрилися, і повільною ходою зайшов, ймовірно, той самий чоловік у тому самому важкому костюмі. Він підійшов до артефакту, який, як і минулого разу, показував свої загадкові тріщини зі світлом. Це затягувало увагу, але лякало. Лео та Роза все чекали, поки голоси знову заговорять до них, але нічого не відбувалося.
Тим часом чоловік підійшов до артефакту та дістав якийсь пристрій із сумки. Було важко роздивитися, як він виглядав — мабуть, щось для вимірювання випромінювання. Все йшло добре, спокійно. Чоловік почав втикати в тріщини якісь довгі голки. Лео та Роза ніколи не бачили подібних інструментів, тому час від часу переглядалися один з одним у повному нерозумінні того, що взагалі відбувається.
Раптом чоловік почав поводитися дивно. Спочатку ніхто цього не помітив, але згодом він почав відходити від артефакту.
— Френку, що ти робиш? — суворо сказав чоловік у радіо, але Френк не реагував.
Він просто йшов назад та раптом зупинився на рівні їхнього вікна. Лео та Роза були настільки налякані, що вже не дивилися ні на які графіки чи ще щось — їхній погляд був прикутий до того чоловіка, який тепер стояв посеред великої кімнати повністю нерухомо.
— Френку, що відбувається, чорт забирай?! — голос почав кричати на нього.
Раптом чоловік різко повернувся до них та побіг до їхнього вікна. Роза закричала, а Лео заціпенів від страху. Чоловік, добігши до інженерного вікна, почав кричати з нелюдським голосом та гучністю, а після прийнявся битися головою об оглядове скло з такою силою, що здавалося, воно ось-ось лопне. Його шолом розлетівся на шматки, і тепер вони могли бачити його обличчя: з очей та вух Френка йшла кров, але він не припиняв бити головою об скло.
— ТІКАЄМО ЗВІДСИ! — закричав Лео та взяв Розу за руку.
Хоч вони й знали, що скло такої міцності не розбити головою, але ця жахлива картина змушувала їх покинути це місце. Але тут Френк почав кричати:
— ВОНИ ДАЛИ ВАМ ПІГУЛКИ! НЕ ПИЙТЕ ЇХ, ВОНИ ЗРОБЛЯТЬ ВАС ГЛУХИМИ!
Ці слова змусили їх затриматися та поглянути на Френка, який все продовжував битися об скло. Але позаду нього вже бігли люди в чорній формі з електрошокерами у руках — охоронці. Вони приспали Френка та винесли його з кімнати.
Ні Лео, ні Роза вже не пам'ятали, як закінчили роботу, коли артефакт погас. В медблоці їм дали сильне заспокійливе для сну та відправили відпочивати — всі розуміли, через який стрес пройшли ці двоє. Лео заснув швидко, а Роза покрутилася ще трохи, але врешті-решт заспокійливе дало свої результати, і вона провалилася в сон.
Уві сні вона бродила пустою станцією. Буквально, тут не було нікого, крім неї. Вона йшла, сама не розуміючи куди саме — щось подумки вело її, манило до себе, і вона інтуїтивно дозволяла себе вести. Коридор за коридором, корпус за корпусом, секція за секцією, аж поки ноги не привели її до каменя, артефакту. Він був спокійний, без тріщин та шуму. Він кликав Розу:
«Прийди до нас...»
«Допоможи нам...»
«Ми тут...»
Раптом Роза прокинулася. Поглянула на годинник — вже час вставати. Вона відчувала себе пригніченою та стомленою, вся в холодному поту. Вирішила прийняти душ, але тільки-но встала з ліжка, в її кімнату забіг Лео — з червоними очима, весь спітнілий та наляканий. Його погляд бігав по кутках, а сам він не міг нормально сформулювати думку.
— Сллууухай... ти цце вввииибаачч... — ледь-ледь розібрала Роза з його слів.
— Заспокойся, що сталося? — поцікавилася вона та дала йому склянку води.
Лео жадібно випив все до останньої краплини та тремтячими руками поставив порожню склянку на стіл.
— Добре, а тепер присядь, — запропонувала йому Роза.
Лео присів на стілець та взявся обома руками за голову.
— Розо, я чув та бачив його... тобто їх... вони там... — видавлював із себе Лео.
— Що саме? Це сон? Я також бачила сон про артефакт, — додала вона.
Лео почав кричати та впав на підлогу:
— ААААА, НІ! НІ! НІ! ОБЛИШТЕ МЕНЕ!
Роза розгубилася, але знайшла сили зібратися та викликати допомогу. Вона підбігла до рації та почала кричати в неї:
— Медика! Терміново медика в корпус для інженерного персоналу, кімната 29!
Медична допомога прибігла швидко, а останнє, що побачила Роза, виходячи з кімнати, — це Лео, який кричав та бився головою об підлогу...