Частина перша

— 10, 9, 8, 7, 6, 5, 4, 3, 2, 1... пуск!

Важка металева конструкція затріщала, приладова панель в кімнаті керування замиготіла вогнями, залізні щупи, що притримували корабель, почали відпускати його, відводячись назад, залишаючи нас на злітному майданчику.
— Андора, Андора, як чути? Прийом.
— Андора на зв'язку. Прийом.
— Удачі вам, весь світ сподівається на вас. І пам'ятайте: ви обрані.
Наш корабель затрясло сильною вібрацією, страшенний гул турбіни та двигунів заглушав все навколо. А через секунду вони відчули, як почали підніматися. Спочатку повільно, і все швидше та швидше. Через оглядові ілюмінатори було видно світло-сірі хмари, які проносяться повз них з шаленою швидкістю.
Він повернув голову в бік своєї напарниці, а вона подивилася на нього у відповідь. Вони ще не бачили обличчя один одного, а тільки золотисті гладкі шоломи, які були частиною скафандра. Але відчували якусь легку тривогу один одного.
«Головне — підтримувати один одного, і все вийде», — подумали вони.
І ось нарешті корабель вийшов у відкритий космос та став на запрограмований маршрут. Трясіння та шум зникли, а ілюмінатори відтепер показують безкрайній чорний океан, усипаний світляками.
— Гарно тут, — тихо промовила вона, так невпевнено, ніби не хотіла, аби він почув.
А він гадав, чи варто йому відповідати щось, і зрештою наважився:
— Так, дуже гарно.
Вона ніяк не зреагувала.
«Нам потрібно познайомитися ближче, невідомо, скільки ще часу ми будемо тут самі», — подумав він та, поглянувши на екран, який показував траєкторію польоту, сказав:
— Так-так-так, схоже, ще з пів хвилини — і можна відстібнутися та увімкнути штучну гравітацію.
— І зняти цей дурнуватий скафандр, ненавиджу його, — вже більш впевнено мовила вона.
— О так, він важить мабуть кілограм п'ятдесят, а це вдвічі більше ваги всіх моїх колекційних фігурок, — хлопець спробував пожартувати, але дівчина лишалася холодною та байдужою до цього. Мабуть, зараз для цього був не найпідхідніший час.
— Всього тридцять вісім кілограм... — сказала вона твердо та сухо.
Вони знову замовкли на мить, і тут почувся сигнал.
— Ось, нарешті, — енергійно сказала дівчина.
— Так, вмикаю штучну гравітацію, — промовив хлопець та опустив донизу два важелі.
Після чого обоє жваво відстебнули свої ремені та покинули свої крісла пілотів. Хоч вони цього не показували, але обом було цікаво, як же вони виглядають насправді, тож відчувалася якась легка напруга та цікавість.
Вони стояли спинами один до одного та відчували невеличкий дискомфорт. Вся кабіна корабля поринула в тишу — ні звуку, окрім шурхання костюмів, які вони знімали з себе. Хлопець склав свій костюм згідно з інструкцією та закрив його у спеціальному відсіку, після чого повільно повернувся до дівчини обличчям.
— До речі, як твоє ім'я? — мовив він, бажаючи познайомитися ближче.
— Я Роза, а ти?
Вона повернулася до нього обличчям, і вони нарешті побачили одне одного. Він мав коротке русяве волосся, світло-зелені очі та трохи витягнуте обличчя.
— Моє ім'я Лео.
Вона мала чорне волосся, закручене в акуратний вузол, карі очі, трохи смуглу шкіру та родимку біля правого вуха.
— Приємно познайомитися, Лео, — усміхнулася вона та підійшла до вікна.
— Взаємно, Роза.
Більше вона не здавалася такою холодною. Тепер вона дивилася у безкрайню пустоту космосу.
— На що дивишся? — поцікавився я.
Роза, не обертаючись, тихо сказала:
— Ходи сюди, побачиш сам.
Лео швидко, не вагаючись, підійшов до Рози та з цікавістю почав вдивлятися у вікно, щось шукаючи. А через секунду, не знайшовши нічого незвичайного, сказав:
— Я нічого не бачу. Розо, на що ти дивишся?
— Ну як же, Лео, подивися уважніше.
Він почав бігати поглядом від зірки до зірки, шукаючи бодай щось, що могло б зацікавити.
— Я не бачу нічого такого незвичного, — пробурмотів він, відчуваючи себе дурнем в той момент.
— А що ти бачиш взагалі? — поцікавилась Роза.
— Ну, я бачу зорі, ммм, планети... ну і ще темну пустоту... не знаю, більше нічого.
— А хіба це не прекрасно?
— Ха-ха, а що тут такого? Ти що, перший раз у космосі? — з іронією мовив він.
Лео відійшов від вікна та присів на стілець.
— Справжня краса — це мій автомобіль, наприклад. Показати тобі свою тачку? — зухвало мовив Лео.
Роза повернулася до нього та поглянула грізним поглядом.
— Як можна не помічати таку красу? Твоя автівка, яка б вона не була, і близько не зрівняється з красою безкрайнього Всесвіту.
Роза поглянула на його розгублений вигляд, який казав сам за себе: «Я не хотів образити, вибач». Але сам він нічого не сказав.
Розуміючи, що відповіді чекати немає сенсу, Роза повернулася на своє місце пілота та почала мовчки вивчати приладову панель, графіки та поточний стан справ. Лео, відкинувшись на спинку стільця, почав розглядати простір корабля: спальні місця, полиці, шафи з припасами та інструментами.
— Ти взагалі пам'ятаєш, яка наша місія? — голосно спитала Роза.
— Звичайно пам'ятаю, — відразу відповів Лео, а потім на секунду замислився. — Зараз ми прибуваємо на науково-космічну станцію «Енциклопедія», яка займається аномальними явищами у космосі, а ми будемо займатися обслуговуванням охолоджувальних установок.
— Ти не знаєш, що сталося з попередніми інженерами? — запитала Роза.
— М-мм... Чесно, навіть уявлення не маю. Запитаємо, як тільки прибудемо на місце, — відповів Лео та замислився над словами Рози.
Лео широко позіхнув. Роза поглянула на нього та сказала:
— Тільки не думай заснути, ми майже на місці.
— Окей, капітане! — вигукнув Лео.
Здавалося, що напруга між ними трохи розрядилася. Вони й самі розуміли, що доведеться працювати разом досить тривалий час, тому сварки ще на початку нашого відрядження були явно зайві.
Через близько тридцяти хвилин нашого польоту комп'ютерна система корабля дала сповіщення про те, що ми наближаємось до точки призначення, та про необхідність зв'язатися зі станцією для отримання дозволу на стикування корабля.
Це був великий космічний корабель, що нагадував трохи хаотичну будівлю в невагомості, з купою кімнат та відростками з коридорів у всі боки — ніби штучний восьминіг, який застиг у одному положенні. Він знаходився впритул до якогось космічного об'єкта, схожого на метеор звичайної кам'яної породи. Станція була закріплена до нього двома металевими щупами та закривала частину його якимось гнучким матеріалом, створюючи вільний доступ до однієї із сторін космічного тіла.
Лео підійшов до свого місця та хотів уже зв'язатися зі станцією.
— Почекай... Давай я, — мовила Роза.
— Пф-ф, ну як хочеш, — байдужим голосом відповів Лео.
Роза обрала потрібну лінію та натиснула одну з кнопок.
— Прийом, це інженерний шатл «Андора». Просимо дозвіл на стикування зі станцією «Енциклопедія». Прийом, — чітко та голосно сказала Роза.
— Прийом, «Андора», це «Енциклопедія». Продиктуйте свої службові номери. Прийом, — пролунав чоловічий голос з того боку.
— Прийом, і00218793 та і00218776. Прийом.
Минула хвилина тиші.
— Прийом, «Андора», дозвіл на стикування наданий. Ваш стикувальний відсік — номер чотири. Прийом, — відповіли нам.
— Кінець зв'язку.
Роза задала команду комп'ютеру стикуватися з відсіком номер чотири, і він в ту ж мить попрямував до нього. Підлетівши, почав повільно розвертатися та наближатися до стикувального відсіку боком. Приєднавшись до нього, комп'ютер запищав: «Стикування пройшло успішно», «Стикування пройшло успішно».
Лео подивився на Розу та сказав з ноткою іронії:
— Ось ми і вдома.
Роза усміхнулася.
Двері перед ними почали відкриватися з пронизливим писком, ніби їм було важко це робити. І ось перед ними постав чоловік поважних літ з короткою сивою бородою та лисою головою. Зморшки на його обличчі розтягнулися від легкої посмішки.
— Вітаю на борту науково-дослідницької станції «Енциклопедія». Я капітан Стівенсон, до ваших послуг, — виразно вигукнув він, наче репетирував цю фразу.
— Вітаю, капітане Стівенсоне, — мовив Лео, першим переступаючи поріг станції.
— Що це за об'єкт, до якого під'єднаний корабель? — поцікавилася Роза, ідучи за Лео.
— Я все поясню згодом. Перший інструктаж почнеться через шість годин, а поки можете розташуватися в своїх кімнатах, відпочити та поїсти, — мовив капітан та рушив далі по коридору. — Ходімо, я покажу ваші кімнати, — сказав він, даючи зрозуміти, що потрібно йти за ним.
Ми йшли не дуже широкими коридорами, метрів два в ширину та висоту. Стіни були трохи брудні, і кругом висіли технічні кабелі, які вилазили зі стінок там, де були зняті панелі для доступу до системи.
— Цю станцію постійно ремонтують? — з цікавістю запитав Лео.
Стівенсон промовчав декілька секунд, а потім сказав:
— Так, цей корабель на службі ще з 2040 року, тобто вже більше двадцяти років. Я тут вже четвертий капітан.
— Ого, — здивовано вигукнула Роза.
— Чому ж ми про нього досі нічого не знали? — ще з більшим ентузіазмом запитав Лео.
— Ви так хочете все знати... Розумію, але все проясниться згодом. Просто виконуйте свою роботу, — сказав він, явно не маючи наміру образити. — Ось ми на місці, — додав він та вручив нам дві ключ-карти. — Ось твоя кімната, Розо, а навпроти твоя, Лео. Ваші ключі мають рівень доступу А-6, що дозволяє вам як інженерам заходити у відповідні службові кімнати, їдальні, склади та, звичайно, ваші спальні, — методично проговорив він.
— Дякую вам, — сказала Роза.
— Пусте. Відпочивайте та піднімайтеся на другий рівень, навчальна кімната номер п'ять. Тільки без затримок, перший інструктаж дуже важливий, — суворо додав він та зник за рогом коридору.
Новоприбулі інженери мовчки відкрили свої кімнати, попрощалися один з одним поглядами та зачинили за собою двері.
Землю поглинула ніч. Станція кружляла своїм маршрутом у безкрайньому океані космосу в обіймах із загадковим каменем. Ні Лео, ні Роза не спали в той час, а спостерігали кожен у своїй кімнаті за зірками, які повільно змінювалися через рух станції. Лео все думав над словами Рози про красу, яка їх оточує, а Роза сподівалася побачити падаючу комету, аби загадати бажання.
Ті шість годин пройшли швидко для обох. І ось вони вже сиділи у класі для інструктажу та чекали, самі не знаючи чого саме. Через десять хвилин двері відчинилися, і до них зайшла жінка в окулярах та темно-зеленому комбінезоні. Вони точно знали, що це означає: перед ними начальник технічного відділення.
— Вибачте за запізнення, — мовила вона, ніби вибачаючись, та підійшла в кінець кімнати, пильно вдивляючись у наші обличчя. — Мене звуть Марта, я ваш старший начальник з питань інженерно-технічного корпусу. Ви вже знаєте, навіщо ви тут?
— Ми прибули для заміни ваших робітників, — сказала Роза.
— Ну, так нам пояснили, — додав Лео.
Марта уважно подивилася на нас та з легкою посмішкою сказала:
— Саме так, ви маєте рацію, тож можна пропустити цю частину. — Марта перегорнула декілька листків у папці, яка була на столі.
— А можна поцікавитися, що сталося з нашими попередниками? — запитала Роза. Подумки цим цікавився і Лео.
Марта поглянула на Розу та швидко втупилася в свою папку, сухо відповівши:
— Нещасний випадок. Вони нехтували технікою безпеки, більше сказати немає чого.
— Ого, все так небезпечно? — запитав схвильовано Лео.
— Якщо все робити правильно, то все цілком безпечно. А тепер приступимо до ваших обов'язків, — сказала Марта, ніби хотіла перевести тему.
Роза та Лео почали слухати уважно. Як виявилося, станція «Енциклопедія» займається вивченням цього космічного об'єкта, який випромінює незрозумілу енергію. Вже багато років тут проводять експерименти у надії зрозуміти, як працює ця енергія та як її можна використати.
Марта наголосила на деяких із основних правил, а саме: заходити у приміщення роботи з артефактом тільки у спеціальному одязі; перевіряти справність обладнання та у разі несправності або відхилення будь-яких систем негайно доповідати; не підходити близько до артефакту самостійно та просто відповідально ставитися до своїх обов'язків — контролювати всі прилади та у разі необхідності проводити ремонт несправностей.
— Безпосередня робота з артефактом відбудеться вже завтра, тож не зволікайте. Перевірте справність охолоджуючих установок та мережу живлення, а також зверніть увагу на систему запобіжності. На цьому у мене все. Ваші костюми та робочі місця знаходяться у кімнаті для персоналу у секції КД65 у центральному крилі, там мої люди введуть вас у більш детальний курс справ.
Марта підвела очі на них та усміхнулася:
— Ну, всього вам найкращого. До зустрічі.
Вона забрала папку з собою і, виходячи з кімнати, наостанок поглянула на них, та мовчки пішла у своїх справах.
— Ну зрозуміло, потрібно приступати до роботи, — завзято сказав Лео.
— Так, пропоную пообідати та приступити до роботи. Якщо на завтра все має бути готово, потрібно дати оцінку всій системі, — відповіла Роза.
Станція працювала постійно. Обслуговчий персонал працював плідно, кожен знаходився на своєму місці: хтось займався підготовкою спорядження, хтось вивчав графіки викиду енергії, а хтось — пошуком несправностей.
І ось настав день випробувань. Роза та Лео звітували перед Мартою про стан справ. Система, на щастя, не потребувала сильного ремонту. Було схоже, що до них тут працювали справжні професіонали, мабуть, навіть кращі, ніж самі новачки.
Лео та Роза стояли в технічній кімнаті за склом та спостерігали за поведінкою приладів, аби у разі чого зреагувати вчасно. Їхньому погляду була відкрита вся кімната, де проводилися випробування, — велика кімната, в кінці якої знаходився артефакт, як його називали тут. По суті, просто космічний камінь невідомого походження.
— Починаємо тест номер 3044, — пролунало з динаміка рації.
Лео та Роза подивилися один на одного, а потім на екрани, які відображали стан справ, щоб переконатися, чи все в порядку. Двері в кімнату відчинилися, і на порозі з'явився чоловік у важкому скафандрі — явно дуже-дуже важкому. Новенькі інженери ніколи не бачили такого спорядження та не розуміли, що буде відбуватися далі. Він повільно наближався до артефакту, а двері за ним зачинилися.
— Увімкнути подачу живлення, — знову пролунало з динаміків.
Працівник, який відповідав за оператора живлення і знаходився кімнатою далі, почав щось натискати у себе на столі. Лео та Роза не бачили, що саме: вікно, хоч і було повністю проглядне, але закривало все, що було нижче грудей звичайної людини. Через секунду генератори загуділи та почали тріщати, видаючи божевільні обсяги електроенергії. Ще через секунду повністю монолітний камінь, що здавався звичайною породою, почав пускати тріщини, ніби венозні канали, які були схожі на корінь дерева та випромінювали яскраво-зелене світло.
— Ти це бачиш? — запитав Лео, точно знаючи, що Роза бачить їх, адже таке не можна не побачити.
— Так. Що це, як гадаєш? — відповіла Роза.
Лео промовчав. Він був надто захоплений цим дивом — їм ніколи раніше не доводилося бачити нічого подібного.
Чоловік у костюмі підійшов до артефакту на відстань у декілька метрів, а потім зупинився. Подивився на датчики на своєму рукаві та сказав у загальну радіохвилю:
— Зменшіть електропостачання.
Після чого чоловік у сусідній кімнаті почав явно тиснути на свої прилади, і світло з артефакту помітно стало менш яскравим. Тоді оператор підійшов ближче та дістав якийсь прилад, що був у нього на поясі — невеличкий, схожий на ручний металодетектор. Лео та Роза не могли відірвати поглядів від того, що відбувалося за склом.
Чоловік раптом впустив свій прилад на землю та нахилився, ніби йому стало зле, а потім закричав:
— ВИМИКАЙ, ШВИДКО!
Вони стояли в заціпенінні та не розуміли, що тут відбувається. Чоловік у кімнаті живлення почав бігати своєю кімнатою та опускати якісь важелі. Раптом почувся голос, який, здавалося, лунав прямо у голові: «Ми тут, допоможіть, ми тут».
Лео та Роза ледве не втратили орієнтацію через сильний головний біль та запаморочення. А через секунду все скінчилося. Артефакт знову став просто каменем, а в кімнату увірвалися троє чоловіків у таких самих костюмах та, підбігши до бідолахи, який уже лежав на підлозі, підняли його й потягли до виходу.
— Ти це чув? — тремтячим та переляканим голосом запитала Роза.
— Так. Ти теж? — відповів Лео.
— Так... Що ж це було... — сказала Роза, поглянувши на Лео.
Запитань було надзвичайно багато. Відчуття шоку змушувало їх стояти й дивитися на пусту кімнату з тим артефактом, доки в рацію не звернулися до них:
— Інженери Лео та Розо, покиньте кімнату спостереження. Повторюю, покиньте свою кімнату спостереження.
Вони швидко почали виходити, покидаючи ту кімнату і боячись залишатися там.
— Не знаю, як у тебе, а у мене до Марти дуже багато запитань, — тихо прошепотів Лео.