Розділ 55 Назад до табору

Розділ 55 Назад до табору

Вмить стихло ревіння стихії і настала довгоочікувана тиша.

– Кіра! – вигукнув Річард.

Розплющила очі і озирнулася. Я сиділа на землі біля порізаного каміння, яким була усіяна вся північна рівнина. Річард сидів поруч і трусив мене за плечі. Я зосередила свій погляд на обраному.

– Я ледь не втратив тебе знову! Вже другий раз за сьогодні. Не смій так більше робити, – вигукнув обраний і обійняв мене.

– Не так сильно, – скрикнула я.

Видно, поранена у мене не тільки нога.

– Вибач. Як ти себе почуваєш? – запитав Річард оглядаючи мене.

– Нога поранена і схоже забила бік, – повідомила я обраному.

Я роззирнулася довкола. Хмар на небі не було, а сірий відтінок йому надавали сутінки, що насуваються. Вітер вгамувався і стало незвично тихо. Всі джерела були приборкані і обрані зі хранителями приходили до тями. Волдер підійшов до нас.

– Але чому я залишилася живою? – здивовано запитала я, переводячи погляд із хранителя на обраного.

Чоловіки переглянулись. Навколо нас уже зібралося кілька обраних і підходили хранителі.

– Це був останній, – сказав один із хранителів. – Треба дізнатися, як там справи на інших точках. Рем поставиш портал, я зовсім без сил.

– Без проблем, – відповів Рем.

Поки обрані зі хранителями один за одним заходили в портал, Річард знайшов серед каміння мою сумку і вже йшов до мене. Коли ми залишилися втрьох, він нарешті заговорив.

– У тебе не було кристалів, – Річард кинув мені сумку. – То навіщо ти читала закляття?

– Я думала, ти їх кинеш.

– Ти думала, що після всіх наших небезпечних подорожей, я дозволю тобі загинути тут під Кельценом? – прогарчав обраний.

– А що мені робити? Стихія вийшла з-під контролю.

– Треба було чекати, поки я щось придумаю!

Я замовкла. Річард мав рацію і можливо я поспішила зі своїм рішенням. Але зараз мене хвилювало зовсім інше. Я несподівано зрозуміла, що мій резерв повний і я готова витримати ще один марафон утихомирюючи джерела, про що і повідомила чоловікам.

– Як цікаво, – протягнув Волдер. – Кірстен, що ти робила, коли потрапила до джерела?

– Почала читати закляття.

– Розуміючи, що воно тебе вб’є! – висловився Річард.

– Але ж кристалів у тебе не було, – Волдер намагався відновити перебіг подій.

Я заперечливо похитала головою.

– Волдер, ти знаєш, що сталося?

– Здогадуюсь. Я колись читав, що ми можемо через джерело відновити свої сили.

– Отже я поновила свій запас сили за допомогою стихії?

– Виходить так.

– Тобто сила джерела замість кристалів перейшла до мене? – уточнила я.

– Саме так.

– А що для цього потрібно?

– Я не знаю всього, але сьогодні тобі вдалося відтворити всі умови цього процесу.

Я задумалася, пригадуючи все, що робила з того моменту, як потрапила в джерело.

– Сподіваюся, перевіряти твої припущення ми не будемо? – сердито відповів Річард, який помітив мій інтерес до цієї теми.

– Не будемо, – погодилася я і обраний трохи заспокоївся.

Річард підняв мене на руки, припиняючи всі протести. Рани, що я отримала при падінні вже нагадували про себе і я вирішила помовчати.

– Волдер, – несподівано згадала я. – А що ти робив, коли мене закинуло в джерело? Що це було за закляття?

– Я хотів заморозити джерело, щоб визволити тебе, – пояснив хранитель.

– Але…

– Ти закінчила своє закляття раніше, – повідомив він. – Ходімо, нам час.

Повітря заіскрилося, і перед нами з’явилася дзеркальна блакить порталу. Річард заніс мене в портал, останнім йшов Волдер.

Ми знову опинились у таборі обраних. За час моєї відсутності тут відбулися зміни. Частину рівнини виділили для поранених. Тут уже зібралося багато народу, але люди все приходили. Медики метушилися поспішаючи надати допомогу постраждалим. Деяким вона вже була непотрібна. Загиблих виявилося багато, набагато більше, ніж я могла уявити. І Ерік, свідком поранення якого стала, виявився щасливчиком, що зміг вижити.

То тут, то там спалахували портали: обрані та охоронці поверталися до табору. Дітріх і Курт обговорювали щось із Карен. До них приєднався кремезний темноволосий чоловік середнього віку. Напевно, хтось із хранителів. Втомлені обрані й хранителі відпочивали й грілися біля вогнищ, над якими, судячи з ароматів, що долинали, готувалося щось їстівне. По всьому табору металися тисячі вогників, даючи достатню кількість світла.

– Я відведу тебе до медиків, – повідомив Річард, який все ще тримав мене на руках.

– Потім. Є ті, кому потрібна допомога, ніж мені, – відповіла я, ще раз глянувши на табір поранених. – Краще дізнайся як справи у Еріка.