Розділ 46 Повернення в Ліск

Розділ 46 Повернення в Ліск

– Кіро, – несподівано заговорив Річард, коли ми закінчили вечеряти.

– Що?

– Ти думала, що ми робитимемо в Ліску?

– Думала. Я була впевнена, що все вирішиться само собою, але зараз розумію, як це безглуздо. Мені треба поговорити з магами.

– Шукатимемо когось конкретного? – Річарду моя затія не сподобалася.

– Так. Роберта.

Я згадала зустріч у Ворлені і здригнулася. Невже настав час вирішити все раз і назавжди. Я дізнаюся, що від мене потрібно магам і цього разу я не втечу.

– Він досі головний маг Ліска, його не важко буде знайти.

– Мене не це хвилює.

– А що?

– Таке враження, що ми йдемо у заздалегідь підготовлену пастку. Ми йдемо прямісінько до магів, які останні роки тільки й робили, що нападали на нас і намагалися знищити. Ніхто з наших не знає де ми знаходимося, а ми не маємо жодної інформації про те, що відбувається у світі.

– Думаєш, треба було надіслати листа до Магістра?

– Не завадило б, – зізнався Річард, – але вже нічого не змінити. Хотів би знати, що вирішили на Верховній Раді. Ми відірвані від світу і не знаємо останніх новин, не знаємо, як на нас відреагують маги Ліска.

Мені й самій було цікаво це дізнатися, адже в Ліску ми зіткнемося з магами і від цього мені ставало не по собі. Під час своєї подорожі ми справді виявились відірваними від свого звичного світу. У Браску я востаннє зіткнулася з магами, впоратися з якими мені допоміг Волдер. З того часу я зустрічалася з різними небезпеками, але маги до них не належали. І в Локрі і в Свароні немає міських місцевих магів і це значно полегшило наше перебування в цих містах. Але в Ліску буде все по-іншому.

– Якби ми могли виграти бодай трохи часу.

– Але це неможливо. На те, щоб пройти в місто непоміченими, не варто і сподіватися. Маги патрулюють усі ворота. Хоча…

Я замислилася. Порившись у купі хмизу, я дістала з неї невелику тонку гілку і намалювала коло на землі.

– У Ліск веде четверо воріт, – я відзначила їх на колі. – Але були й п’яті. – Я поставила ще одну позначку. – Їх збиралися збудувати за часів конфлікту з півднем. Це мав бути прямий шлях до столиці. Але конфлікт залагодили мирно і дорогу залишили як є, а ворота так і не добудували. Їх завалили камінням, але залишився невеликий хід. У дитинстві я часто користувалася ним, щоби непомітно втекти з міста. Про нього мало хто знає. Так що я думаю, його не зачепили. Але нам доведеться зробити величезний гак у кілька верст.

– Можна спробувати. Навіть один день дасть нам можливість зібрати інформацію, і до речі у мене було кілька інформаторів у місті, можна до них навідатися, – зауважив обраний і став готуватися до сну.

Я ворухнула вугілля в багатті і воно розгорілося з новою силою.

– Річарде, ти спиш?

– Ні, – озвався обраний.

– Пам’ятаєш, за першої нашої зустрічі ти обіцяв мені допомогти дізнатися більше про рідних?

– Так, я це пам’ятаю, – сказав чоловік і став уважно вивчати мене, намагаючись зрозуміти, що я затіяла цього разу.

– І ти тут через це?

– Не тільки. Я тут через тебе.

Я незрозуміло подивилася на Річарда.

– Тебе ж ні на мить не можна залишити одну. Ти завжди вплутуєшся в неприємності.

– Думаєш, що я не зможу це з’ясувати?

– Думаю, що ти не мусиш з’ясовувати це одна. Кіро, я ніколи не залишу тебе одну, а зараз лягай спати. Завтра чекає важкий день.

Я загасила багаття і вмостилася спати.

Вперше за цей місяць мені наснився сон. Ніч. Я стою на краю нашого табору. До світанку ще далеко й у небі сяють зірки. Немов ехом до мене долинає гуркіт грому. Звуки стають дедалі голоснішими. За день я так довго мріяла про дощ, що він вирішив прийти до мене хоча б уві сні. Черговий гуркіт грому і яскравий спалах блискавки над головою. Ще трохи й почнеться гроза. Навіть вітер не грає у гілках дерев. Все затихло перед грозою. Хоча ні. Наче з-за туману до мене долинають крики. Знайомий голос. Я напружила слух, але сенс слів наче вислизав від мене. Черговий яскравий спалах і гуркіт грому. Де ж дощ? Я подивилася на небо: зірки трохи потьмяніли, але все ще мерехтіли на посвітлілому небі. Це не гроза! На небі жодної хмари. Знову окрик. Я повільно і по складах вимовляю почуте: «Кі-ро! Про-кинь-ся!» Так само повільно усвідомлюю зміст цих слів. Це вже не сон!

Я розплющила очі. Ніч і в небі ще світять зірки. Все як уві сні. За одним винятком. Жодної грози немає і не буде. Яскраві спалахи заклять і тріск магії, що рветься на волю – ось що я прийняла за грозу.

Це не сон! Все відбувається насправді. Я повернула голову у напрямку звуків. Річард поодаль від мене відбивався від двох, а можливо й трьох супротивників. Розглянути точніше не вдавалося. Окрім звуків бою та криків Річарда до мене долинали слова магів.

– Де вона?

– Все одно тобі доведеться сказати, – повідомив маг і пролунав черговий тріск магії.