Розділ 44 Вибір

Розділ 44 Вибір

Думки не давали мені заснути і я вийшла на палубу, сподіваючись, що свіже повітря допоможе. Всі вже давно спали, тільки мені не до сну. Ось так завжди. Коли до мети залишилося лише рукою подати, виникають нові, привабливіші перспективи. І спробуй розберися, що робити в цьому випадку.

Свіжого повітря було більше, ніж хотілося і не лише його. Від тихого та спокійного моря не залишилося й сліду. Воно вже не виглядало таким привабливим та заспокійливим. Воно було зловісним і лютим. Море штормило. Хвилі з величезною силою розбивалися об скелі, перетворюючись на тисячі та тисячі бризок. Їхні білі гребені здіймалися все вище і вище. Вони на великій швидкості врізалися в корабель щоразу затоплюючи палубу збитою в піну морською водою. Корабель кидало з боку на бік на бурхливому морському полотні. Хвилі з завидною завзятістю захльостували судно, маючи намір забрати його в морську безодню. Але корабель стійко витримував натиск стихії, з легкістю уникаючи небезпечних рифів і скель. Він то потопав у хвилях, то знову виринав з морської безодні. Вітрила ледве витримували натиск вітру. Вони то безвольно обвисали вздовж щогли, то гордо розправляли свої полотна, готові віднести в далеку далечінь.

Крізь шум хвиль і свист вітру долинали окрики команди, що з усіх сил намагалася протистояти збунтованому морю. Корабель хитнуло і я ледве встояла на ногах.

– Ішли б Ви у каюту, – запропонував капітан, оглянувши мою мокру фігуру. – Шторм посилюється, зовсім замерзнете.

– І що завжди у морі такий шторм? – я намагалася перекричати виття вітру.

– У поясі рифів – завжди, далі буде простіше, – пояснив капітан і пішов давати подальші розпорядження.

Моя куртка дійсно наскрізь промокла і я вже тремтіла від холоду, але піти поки що не могла. На морі був непростий шторм. Тут вирувала стихія води. Я відчула її ще в каюті і мабуть це відчуття не давало мені заснути і тягнуло на палубу. Найбільшою досадою виявилося те, що я не в змозі щось зробити. Так, стихія вже давно покинула джерело і все більше набирала сили, але навіть зараз її можна було зупинити. Але я не знала, як. Для втихомирення джерела кристали повинні знаходитися в його контурі, без них нічого не вийде. Не в море ж їх кидати, вони потонуть раніше, ніж я скажу перший рядок закляття. Я ще кілька хвилин постояла на палубі, але все виразніше розуміючи, що не в змозі допомогти, таки пішла в каюту.

***

На палубу я повернулася рано-вранці. Шторм закінчився, і команда після важкої ночі відпочивала у трюмі. Корабель завзято розтинав хвилі, залишаючи від них лише дрібні солоні бризки. Налетів черговий порив холодного вітру, і я щільніше запахнула куртку. На моє щастя за ніч вона встигла хоч трохи просохнути.

Тільки недавно розвиднилося. Усі пасажири корабля спали в каютах і навіть капітан ще не зайняв свого місця біля штурвала, доручивши керування кораблем помічникові. Зазвичай я люблю поспати довше, але цієї ночі мені не спалося. Весь цей час я думала про пропозицію Кріса, але поки що не могла дати остаточної відповіді. А часу залишалося дедалі менше.

– За годину причалимо в Свароні, – повідомив капітан, проходячи повз мене.

Лише одну годину. Як мало часу залишилося і як складно зробити вибір. Можна залишити весь гармидер і почати життя з чистого листа. Забути про магію та бути звичайною. Кріс правий, такий шанс представляється не часто і Лімерія це саме те місце, де можна все здійснити.

– Ти серйозно задумалася про те, щоб їхати до Лімерії?

Річард підійшов і став поряд зі мною. Через сильний вітер я не почула його кроків.

– Так, – неохоче зізналася я. – А ти що думаєш? Чи не хочеш залишити все і почати спочатку?

– Гарна пропозиція, але вирішувати тобі.

– Виходить, ти лишаєшся?

– Залишаюся чи їду – це все відносно. Якось я вже все кидав і починав життя з початку. Зараз я волію зустрічати неприємності віч-на-віч. Я обраний і це все, що я маю. Я не хочу цього втрачати. Неприємності будуть завжди, і не треба від них тікати. Але кожен сам творить свою долю. Ти сама маєш вирішити чого ти хочеш.

У нас із Річардом набагато більше спільного, ніж здавалося б на перший погляд. Ми обидва намагалися розпочати життя наново. Але чи вийшло? Він знайшов своє місце серед обраних, а от я ніяк не можу знайти свого.

Річард пішов так само тихо, як і прийшов, залишивши мене одну, занурену у свої думки.

Якось я вже втекла і почала нове життя. Минув час і колишнє життя нагадала про себе. Чи можу я знову все кинути та втекти? Чи прислухатися до Річарда і зустріти всі неприємності віч-на-віч? Якщо я зараз поїду до Лімерії, що робитиме він? А що робитиму я без нього? Чи можу я залишити дім, обраних, друзів, Школу, магію та Річарда в обмін на два, три чи п’ять років спокійного життя? П’ять років не більше. А потім усі мої проблеми знову наздоженуть мене. Чи готова я тоді протистояти їм одна?

Але Ліск нікуди не подінеться, а ще п’ять років спокійного життя… Якщо я поїду, Річард все одно вирушить у Ліск. Що він там знайде? Чергові неприємності, чи ще гірше? І все через мене. Чи можу я допустити, щоб він знову ризикував своїм життям через мене?

Якщо я поїду на острови, то втрачу все, що вже маю, але маю можливість почати життя заново. Без магії, без метушні. У чужому королівстві далеко від усього, що стало мені дорого за ці роки.