Розділ 37 Історії дикого лісу

Розділ 37 Історії дикого лісу

Ми бадьоро крокували лісом. Сьогодні Річард випромінював силу і впевненість. Учорашні сумніви залишилися в минулому.

– Ну що, будемо розширювати твої знання про міфи і легенди Тарлеса, – повідомила я.

– Мені все одно подітися нікуди, – зауважив Річард, і я почала розповідати.

– Ще за давніх часів до Розколу*, коли Лірея не була поділена на королівства і стародавні племена вели кочовий спосіб життя, одне невелике плем’я дреганів** оселилося на околиці лісу. Ліс давав людям можливість вижити. Дрегани полювали на звірів, збирали мед, трави та коріння. І протягом багатьох років вони жили у злагоді з природою та духами лісу.

Але одного разу забрели в це поселення мандрівники з півдня, які на подяку за притулок навчили дреганів секретів обробки деревини. Мандрівники пішли, а в селі стався розлад.

Молоді дрегани хотіли застосувати отримані знання та вирішили розпочати вирубку лісу. Але вождь Ір-Сан був проти цього, не бажаючи гнівити духів лісу. Дрегани зібрали нараду, але домовитися їм ні про що не вдалося і в племені стався розкол. Частина людей на чолі з Аре-Даном відокремилися та заснували неподалік нове поселення. Вони почали жити за новими правилами: почали вирубувати ліси, обробляти деревину та торгувати з іншими племенами. Мешканці старого поселення продовжували полювати та добувати їжу у лісі.

Так тривало протягом багатьох десятиліть, поки території лісу не зменшилися більше ніж у два рази. Але це не зупинило нових дреганів і вони продовжували знищувати ліс. Згодом у племені стали помічати, що не всі повертаються з лісу. Аре-Дан був стурбований раптовим зникненням людей і відправив жителів племені на пошуки зниклих. Минали дні, але пошуки були марними.

Нові дрегани не довго сумували і знову відновили вирубку лісу. Того дня з лісу не повернувся Ва-Дан, син вождя. Все плем’я вирушило на його пошуки, але все виявилося марним.

Вбитий горем Аре-Дан вирішив особисто контролювати походи до лісу. Але як він не слідкував за своїми людьми, кожного разу вони втрачали одного чи двох людей.

Аре-Дан уважніше придивлявся ці дні до лісу, і помітив те, що не бачили його односельці. Ліс став порожнім, не було чутно щебету птиць і тропи звірів вже давно не траплялися їм на шляху. Ліс став темним, грізним, недружнім. Навіть у сонячну погоду, до лісу не потрапляло сонячне світло. Але у лісі однозначно хтось жив. Аре-Дан неодноразово бачив як гойдаються гілки на деревах за відсутності вітру, та чув у лісі шипіння. Дрегани почали говорити про розсерджених лісових духів.

Але і це не зупиняло дреганів від вирубки лісу. Аж поки одного разу, вождь не помітив на одному з дерев, що планувалося до вирубки, червону стрічку, такими поясами була відзначена сім’я вождя. Стрічка ледь проглядалася, була майже повністю вкрита корою і вже не мала такого яскравого кольору як пояс самого вождя.

Аре-Дан зупинив вирубку і з односельцями оглянули всі дерева. Виявилося, що майже на всіх деревах були схожі пояси, але інших кольорів.

Зрозумів тоді Аре-Дан, що лісові духи наказали їх, перетворивши їхніх односельців на дерева.

Після того два племені об’єдналися як і було раніше і більше ніколи не вирубували дерев.

Щоб попередити своїх нащадків про помилки, які вони зробили, старійшини переказували цю історію своїм дітям, а ті своїм. Так, у стародавніх легендах племені дреганів з’явилася легенда Дикого лісу. Ця легенда не тільки залишилася в пам’яті людей багато століть, але й зберегла страх селитися поблизу лісу.

А ті дерева стоять у лісі до наших днів і душі дреганів, що перетворилися на дерева, приречені вічно відбувати своє покарання.

– Цікава легенда, – зауважив Річард, коли я закінчила розповідь.

– Як думаєш, що з цього правда? – звернулася я до нього.

– Не знаю. У кожній легенді є частка правди. Вона пояснює наявність у лісі стародавньої частини. Можливо, ця ділянка лісу збереглася ще з того часу.

– Може бути.

– Я зараз шкодую, що не дізнався у Карла Вернера про Дикий ліс.

– Хто такий Карл Вернер? – зацікавлено запитала я.

— Це автор тієї маленької книжечки, з якою ми обоє ознайомилися, перш ніж вирушити до Браску, — сказав Річард і докірливо глянув на мене.

– Ти з ним розмовляв? – здивовано запитала я.

– Так. Старий знає багато цікавого. І не тільки про Браск і Дикий ліс.

Я замовкла, обмірковуючи слова обраного. Тільки зараз я почала розуміти, в які неприємності я вплуталася. Річард, схоже, зрозумів це раніше за мене, але досі не висловився з цього приводу. Він мовчав, але я не могла промовчати.

– Так ти правий! Я не мала зриватися з місця і їхати. Потрібно було спочатку все обговорити з тобою та з Магістром. Ти ж це хотів почути?

– Майже, – байдуже зауважив обраний.

Я розгублено подивилася на Річарда. Обраний помітив мій погляд і почав пояснювати.

– Якби ти діяла не так, як зазвичай, ми б не отримали тієї інформації, якою володіємо. Ми б ніколи не дізналися справжню історію походження обраних. Тільки наступного разу, Кіро, спробуй піти в безпечніше місце.