Розділ 32 Тільки вперед

ВОРМУНД

Розділ 32 Тільки вперед

Ранок видався туманним. Всі вершини та схили гір потопали в його білій пелені. На два кроки попереду стояла біла завіса. У такому тумані неможливо було розібрати жодних орієнтирів і обраний звернувся до магії. Срібна змійка заіскрилася на снігу і зникла в білому мареві. Річард пішов уперед сріблястим слідом. Чим вище в гори він підіймався, тим щільнішим ставав сніг. Вітер стих, всі звуки розчинилися в тумані і навіть хрускіт снігу під чоботями став приглушеним.

Не відчуваючи часу та втоми, обраний усе йшов уперед, доки не вткнувся у скелю. Сріблястий слід піднімався вертикально вгору її схилом.

– Оце так! – видав Річард, оглядаючи скелю. – І це дорога до Вормунда? Гарні маги.

Річард декілька разів знову звертався до магії, обходив ділянку біля скелі, але нічого.

– Схоже, іншого шляху немає, – мовив обраний вдивляючись крізь туман у висоту скелі.

Там високо вгорі був третій уступ – кінцева мета подорожі. Але туман не дозволяв щось розгледіти. Перед підйомом Річард влаштував привал. Перекусив коржами з в’яленим м’ясом і почав збиратися. Обновив пов’язки на плечі, та надійно закріпив піхви з клеймором на спині, а кинджал пристебнув до пояса. Сумку з рештою речей довелося залишити внизу. Зробивши всі необхідні приготування, Річард ще раз оглянув стіну. Прочитав закляття і на ній то тут то там замерехтіли вогники. Виявилося, що скеля не така вже й неприступна. На ній були і виступи і виїмки які підсвітили магія. От по них і можна було спробувати піднятися нагору.

Річард почав підйом. Чіпляючись за крижані виступи на скелі, обраний піднімався все вище та вище. Права нога, права рука. Ліва нога, ліва рука. І знову права нога вгору, права рука вгору та ліворуч. Ліва нога ліворуч і вгору. Рухи розмірені та спокійні. Меч відтягував униз, але зараз уже не було можливості його скинути. Річард втомився і поранена рука почала про себе нагадувати, але він так само спокійно робив черговий крок. Найменша помилка і цей крок міг стати останнім у його житті. Пальці заледеніли і вже не слухалися обраного. Він із останніх сил чіплявся за крижані виступи.

Вгорі стояла суцільна стіна туману і оптимізм обраного падав з кожним кроком. Боячись втратити рівновагу, дивитися донизу обраний не став. Але й там на нього не чекало нічого, окрім безкінечного туману. Чим вище піднімався Річард, тим менше траплялося виступів, і йому довелося використати кинджал, щоб утриматися на скелі. Зробивши чергову зупинку, щоб перевести подих, обраний намагався хоч якось зігріти змерзлі руки. За хвилину чоловік зміг продовжити шлях. Але втома нікуди не поділася, а накопичилася ще більше. Поранене плече боліло все більше, вимагаючи до себе уваги. Зробивши чергове заглиблення у скелі, Річард ще трохи піднявся і знову взявся за кинджал. Дрібні крихти снігу та льоду летіли обраному в обличчя, але він не звертав на це уваги.

Удар кинджала, ще один, і ще. Черговий удар і давлючу тишу порушив тріск льоду. Вгору і вниз по скелі розбіглися тріщини і їхня кількість ставала дедалі більшою. Ще трохи і вся крижана скеля обвалиться униз, а разом із нею і обраний. Не маючи часу на роздуми, Річард промовив закляття. Блиснула яскраво-червона іскра. Спалахнуло полум’я, і обраний відхилився від вогню. Його нога втратила опору і тепер чоловік ледве міг утриматись на скелі. Чіпляючись з останніх сил за крижану стіну, обраний дочитав закляття і вогонь плавно перетік у крижаний моноліт. Скеля в цьому місці стала гладкою і блискучою наче дзеркало.

Річард знайшов опори для ніг і намагався знайти хоч найменшу щілину, в якій міг би зачепитися кинджал. Руки нагрілися від вогню і вже слухалися краще.

– Ти з глузду з’їхав! – пролунав голос десь над головою обраного.

Цей окрик ніби вивів Річарда зі сну. Обраний подивився вгору. Він тільки зараз помітив, що завдяки його вогненному закляттю туман розвіявся. На відстані витягнутої руки розпочинався третій уступ. З його майданчика до Річарда схилився темноволосий чоловік і простягав йому руку. На його скроні красувався невеликий шрам.

– Давай руку, а то звалишся!

Річард подивився на простягнуту йому руку, а потім перевів погляд на свою, з затиснутим у ній кинджалом. Якусь мить він вагався, але здоровий глузд узяв гору. Обраний засунув кинджал у піхви і, підтягнувшись, схопився за простягнуту руку. Маг з певним зусиллям підтягнув обраного до уступу і допоміг йому вибратися нагору. Чоловіки впали в сніг, переводячи подих.

– Ти зовсім з розуму вижив? Ти ж міг впасти вниз! – маг уже встав на ноги і з подивом витріщився на обраного.

– А ти був би не проти, – саркастично зауважив Річард.

Обраний теж підвівся на ноги. Він би з великим задоволенням відпочив ще трохи, але не мав такої розкоші. Потрібно було все вияснити одразу.

– Ти нічого про мене не знаєш! Я не бажаю тобі зла, – озвався маг, обтрушуючи сніг з одягу.

– Я знаю, що ти привів сюди Кіру. Я прийшов за нею і якщо потрібно, я рознесу тут усе, поки не знайду її!

– Тоді пішли, – спокійно мовив маг.

Він вже пристебнув піхви з кинджалом до пояса і вичікуючи дивився на Річарда.

– Куди? – недовірливо запитав обраний.

Після його гнівної тиради спокійний тон мага здався Річарду підозрілим.