Розділ 30 Сторожовий пункт

Розділ 30 Сторожовий пункт

Зовні невелика ущелина, насправді виявилася досить місткою. Тут спільними зусиллями природи і людей утворився великий майданчик, здатний розмістити кілька обозів одразу, чим власне і користувалися мандрівники та торговці в минулі часи, ховаючись тут від негоди, а то й просто зупиняючись на нічліг. Але за роки відсутності людей вартовий пост помітно постраждав. Природа, усілякими способами намагалася відновити свої права на ці володіння.

В ущелині вже на повну кипіло життя. Коні стояли в поспіх споруджених загонах, два величезні багаття освітлювали територію, на одному з них уже висів казанок, над яким чаклував Альваро. По периметру встановлювалися намети, а з усіх куточків посту долинав стукіт молотків. Двоє чоловіків носили хмиз, а ще один оновлював смолоскипи на кам’яних стінах ущелини.

Річард швидко оглянув сторожовий пост, найдовше затримавши погляд на вузьких кам’яних сходах вирубаних у скелі, що йшли в темні надра гір.

– У нас тут повний порядок, – повідомив Герман, виходячи назустріч старості. – Роботи тижня на два: оновити дерев’яні каркаси та помости, – чоловік постукав по одній із дощок. – Декілька печер завалило, доведеться розбирати, але головне – сходи вціліли і територія для огляду відкрита.

– Добре хоч десь порядок, – сказав Джозеф.

– Погані справи на перевалі?

– Набагато гірше, ніж очікувалося.

– Упораємося, – запевнив Герман. – Альваро! Ти знову куховариш? Казав же, не довіряти йому це діло, а то знову голодними залишимося, – схаменувся Герман, і, вихопивши у Альваро ложку, сам зайняв місце біля казана. – Іди краще коней покорми, там з тебе більше користі буде.

– Подумаєш, лише один раз схибив, – виправдовувався Альваро, але Герман його вже не слухав.

Ближче до ночі в таборі настало затишшя. Люди, натомлені за день вже спали в наметах і тільки Річарду не спалося. Він вкотре обходив ущелину, не розуміючи, у чому причина його безсоння. Вогнища слабо тліли і чоловік зняв смолоскип із однієї зі стін, щоб висвітлити собі шлях. Живий вогонь, на відміну магічного, заспокоював Річарда і привносив деяку впорядкованість у його думки. Полум’я металося з боку в бік від найменшого руху повітря, відкидаючи величезні тіні, що танцювали на стінах. За спиною почулися тихі кроки: черговий обходив табір, оновлюючи смолоскипи, що перегоріли на стінах.

– Що, не спитися? – поцікавився він у Річарда.

– Так, – зізнався обраний.

– Обережніше там згори, – порадив черговий і пішов в обхід.

Річард озирнувся. Він стояв біля підніжжя кам’яних сходів, тих, які він так уважно розглядав ще ввечері. Обраний став на нижню сходинку і сам не помітив, як унизу залишилися намети, загони з кіньми та табір сплячих товаришів. Річард піднімався все вище і вище, поки не опинився на невеликому круглому майданчику. Тут розпочиналися природні печери. Сім коридорів розбігалися в різні боки, відводячи в неймовірні далі. Деякі проходи, як і говорив Герман, були завалені камінням, але обраного вони не цікавили.

Він вибрав найвужчий тунель і, висвітлюючи смолоскипом темний коридор, пішов углиб скелі. Річард не знав, скільки він йшов звивистим тунелем, поки в кінці з’явився промінь світла. З кожним його кроком навколо ставало все світліше, а сам тунель ставав ширшим і вищим. Коридор несподівано закінчився, і чоловік опинився у природній скельній печері, яка розташовувалась по інший бік Сніжних гір. Вона протягом багатьох років служила вартовою вежею між двома королівствами. Обраний підійшов ближче до краю, який завбачливо був обгороджений величезними валунами. Відразу за ним починалося урвище.

Місячне світло розлилося по гірських схилах. На вершинах виблискував незайманий сніг, а десь унизу бігла чорна змійка торговельного тракту, упираючись у невелике містечко. Все здавалося таким знайомим, але водночас чужим. Це був не Тарлес, і містечко біля підніжжя гір – не Сторн. Зараз Річард би і не згадав, як називається це торгове місто. Але назву цього королівства він ніколи не забуде. Сінар.

Обраний ще довго розглядав вид, що відкривався з вежі. Здавалося, що він навіть не ворушився, боячись, що все, що йому відкрилося, зникне. Як давно він був на вежі? Зараз обраний чітко зрозумів чому він тут: минуле неможливо перекреслити.

***

Вранці стукіт молотків відновився, сповіщаючи всіх про початок трудового дня. Коли інші займалися приведенням вартового пункту в належний стан, Джозеф, Едгар і Річард розташувалися у влаштованому курені і почали обговорювати подальші дії.

Едгар проводив розрахунки, а Річард з Джозефом вже котру годину сперечалися.

– Потрібно одразу підірвати основу, тоді верхні рівні самі собою зруйнуються, – пропонував Річард. – Це буде швидко.

– І напрочуд небезпечно! Якщо не розрахувати силу, то вся льодяна стіна може обрушитися на нас.

– А якщо підривати потроху, то це займе багато часу, якого в мене немає. Краще одразу по максимуму! – переконував Річард.

– Тобі ще дівчину шукати, тому давай чинити обачливо, – не погоджувався Джозеф на безумні ідеї обраного.

– Обачливо – це не про мене, – зауважив Річард.

– Це я вже зрозумів!

– Годі сперечатися, – озвався Едгар і розклав на столі папери.