Розділ 29 Перевал

Розділ 29 Перевал

Загін зібрався ще на світанку і вже за три години вийшов на обхідну дорогу. Стежка була вузькою, але на превелику радість всього загону снігу на ній було обмаль і людям не довелося брести по пояс у снігу. Ще одна хороша новина з самого ранку облетіла весь загін: маг залишився з ними. Але хороші звістки на цьому закінчувалися. Погода розбушувалася і вітер нещадно здував все на своєму шляху. Хоч дорога й петляла серед неприступних скель, але вони не поспішали укривати мандрівників від льодяних вітрів. По обіді негода зовсім розбушувалася: пішов дрібний сніг, який надвечір перетворився на снігопад.

У вказаному місці загін зійшов з обхідної стежки і ще довго брів у безкінечній пелені снігу. Джозеф постійно звірявся з картами та підказками мага, намагаючись не збитися зі шляху. Негода вже так сильно вимотала людей, що в них зникла остання надія вибратися з полону хуртовини.

Снігопад посилився, приховуючи від людей все навкруги. На відстані витягнутої руки ледве можна було щось розгледіти, тому вони не відразу помітили, що давно вже вийшли на торговий шлях. Староста помітив затишну ущелину між скелями, в якій загін і влаштувався на нічліг.

Цього вечора настрій людей поліпшився і навіть староста відклав свої карти і разом з усіма грівся біля вогнища. Альваро розповідав байки, не забуваючи підкидати хмиз у вогонь. Тут допоміг Річард: він висушив мокрі від снігу гілки і розвів магічний вогонь.

Ситно повечерявши, адже цього разу готував Едгар, чоловіки почали влаштовуватися на ночівлю і лише кілька людей непорушно сиділи біля вогнища. Кожен із них думав про своє. Староста згадав учорашню розмову з обраним і відчайдушно перебирав у пам’яті родичів, вишукуючи серед них магів. Річард думав про те, чи варто витрачати дорогоцінний час на розбір перевалу. Герман теж задумався, але про його думки нікому не було відомо.

У небі яскраво сяяло сонце. Його промені відбивалися від снігового покриву гірських вершин. Від учорашньої негоди не залишилося й сліду. Загін, що зібрався вранці, блукав вузькою дорогою, що петляла вздовж неприступних скель на багато верст уперед. З іншого боку дороги одразу за запорошеними снігом чагарниками починалося урвище. Сніг, скелі та яр – це все, що протягом багатьох верст бачили люди. Загін підбадьорився. Місцями то тут, то там чулися жарти і люди сміялися, відволікаючись від важкого шляху. Дорога проходила серед скель і за черговим поворотом загін наткнувся на сніговий завал.

– Завал! – прокричали ті, що йшли попереду.

Джозеф пробрався крізь натовп, щоб глянути на перешкоду.

– Обійти ніяк, – сказав він. – Треба розбирати.

– Думаю, що це без потреби, – Річард теж підійшов ближче до завалу.

– Можеш з цим допомогти? – звернувся до нього Джозеф.

– Так. Тут нескладно. Відійдіть всі назад і відведіть коней якнайдалі, щоб не злякалися магії.

Коли люди сховалися за рогом, обраний оглянув уступ скелі, що нависав над ним.

– Думаю, що обійдемося без наслідків. Арфей карах! – промовив Річард закляття.

Яскраво-червоний спалах зірвався з його рук. Обраного обдало хвилею жару і сніг, що завалив дорогу, спалахнув вогнем. Джозеф з захватом дивився на видовище. Сніг швидко розтанув, вогонь зник і дорога виявилася вільною.

– Ніколи такого не бачив, – захоплено промовив Джозеф.

– Звикай, – усміхнувся Річард. – У тебе в сім’ї підростає майбутній маг. Незабаром і не таке побачиш.

Загін усе йшов і йшов і здавалося, що це не скінчиться. Дорога залишалася вузькою, в багатьох місцях була прорубана у скелі. Смуга чагарників зникла і тепер ніщо не відокремлювало людей від урвища. Але по обіді відбулися помітні зміни. Дорога розширилася, і на узбіччі все частіше почали з’являтися ялинки. Урвище ставало все меншим і дедалі ближче підходили скелі сусідньої гірської вершини. Ще чотири-п’ять верст і вони впритул підступили до дороги, замикаючи її в неприступні лещата скель. З кожною пройденою верстою вони ставали все вищими і вищими.

— Зовсім трохи лишилося до перевалу, — мовив Джозеф і радісна звістка швидко обійшла весь загін.

Години через дві вони вийшли до роздоріжжя. Ліворуч від основної дороги відходила стежка, яка вела до невеликої ущелини в скелях. Там розташовувалася вартова вежа. Більша частина загону пішла туди облаштовуватися на ніч, а Річард, Джозеф та ще кілька людей пішли до перевалу.

Скелі ще ближче підійшли одна до одної і вже нависали над дорогою, яка все більше йшла вгору. Від неї залишилася вузька стежка, на якій ледве могли розминутися два обози. Ще пара верст і дорога різко обірвалася, упираючись у суцільну крижану стіну. Перевал не просто завалило снігом та льодом. За два роки завал зледенів і тепер являв собою один величезний моноліт.

Староста та Едгар, які стояли ближче за інших з долею здивування та розпачу дивилися на моноліт. Решта стояли осторонь оцінюючи масштаби роботи.

— Та тут і до осені не впоратися! – вигукнув один.

— Та що там до осені. Тут хоч би до зими розібрати! – загули інші.

Настрій падав на очах. Всі були збентежені. Ніхто не очікував такої катастрофи.

Річард підійшов до стіни і прочитав закляття. Знизу вгору по крижаній поверхні пробігла мерехтлива змійка, все більше розгалужуючись до верху, як крона дерева. Піднявшись нагору, вона мигнула і засвітилася сріблястим кольором. Річард відійшов подалі, щоб краще її оглянути. Джозеф став поряд.