Розділ 26 Сторн

ВИКОВАНИЙ З ЛЬОДУ

Розділ 26 Сторн

До Сторна, невеликого містечка біля підніжжя Сніжних гір, Річард дістався вже після полудня. Вибравшись із Браску, чоловік не знайшов Онікса на тому місці, де його залишив. У коня, мабуть, теж виявилася нелегка ніч. Дорогою обраному все ж таки пощастило віднайти свого зниклого коня, який пасся за версту від Браску. Тварина виглядала нітрохи не краще за Річарда, який за всю ніч так і не стулив очей. Онікс був наляканий і довелося витратити чимало часу на заспокоєння тварини. Сідельні сумки залишилися у лісі, але це не турбувало обраного, він був радий тому, що Онікс знайшовся.

Під’їхавши до таверни, Річард залишив коня на хлопчика років семи і переконавшись, що за ним доглянуть, увійшов усередину.

Наразі обраний хотів одного – виспатися після безсонної напруженої ночі, проведеної в Браску. Він замовив кімнату, розпорядився щодо гарячої води і попросив не турбувати до вечері.

Відпочинок пішов Річарду на користь, напруга минула, повернувся апетит і він із задоволенням уплітав смажене м’ясо, запиваючи його елем. Крім обраного, в корчмі було кілька постояльців, але господар час від часу поглядав у сторону Річарда. Обраний закінчив вечерю і окликнув господаря. Чоловік наче тільки цього й чекав. Не минуло й хвилини, як господар виставив два кухлі з елем на стіл. Схоже, Річард правильно все зрозумів, не часто тут бувають приїжджі.

— Звідки пан до нас завітав? – поцікавився корчмар, зручно влаштовуючись за столом.

— З Кельцена, — кинув Річард і відпив із кухля. Ель виявився напрочуд смачним.

– Невже із самої столиці. Таких гостей у нас давненько не було, – цікавість оволоділа чоловіком і він почав вивідувати інформацію. – І як справи у столиці? Що нового?

– Король підняв мито за торгівлю, – повідомив Річард, намагаючись пригадати хоч щось із новин, якими не дуже й цікавився.

– Так, дійсно давно до цього йшло, – зі знанням справи відповів корчмар. – Торговці із купцями живуть не бідно. А за їхній рахунок можна непогано поповнити скарбницю.

– Так, нове військо потребує великих витрат, – підтвердив Річард.

– Король, схоже, зараз стурбований лише своєю армією.

– Не тільки. Днями збирають Верховну Раду. Отже, йому доведеться відлучитися зі столиці і потурбуватися про інші проблеми королівства.

– Знову маги щось не поділили, – припустив корчмар.

Річард відпив елю і лише знизав плечима. Відповіді він не знав, а висловлювати свої припущення чоловік не став.

– І куди цього разу вони вирушають?

– У Корнел.

– Значить, столиця найближчим часом буде порожньою.

– Тижня зо два точно. Та я подивлюся у Вас тут теж не людно, – Річард показав на порожні столи.

– Не найкращі часи переживаємо. Чим далі, тим більше місцевих покидає Сторн.

– І чому ж люди покидають місто? – поцікавився обраний.

– Зупинилася торгівля з Сінаром, ось вже майже два роки. Прибутку тут ніякого, от люди і їдуть у пошуках кращої долі.

— А чому перестали торгувати з Сінаром? – запитав Річард, пригадуючи, що давненько він не бачив сінарських вин на лотках торговців.

– Два роки тому, за часів суворої зими* в горах трапилося велике зледеніння. Коли  прийшла весна, лід не встигав танути і почалися обвали. Завалило перевал, більшість доріг та гірських стежок. З того часу торгівля і зупинилася. Тепер до Сінару не потрапити.

– І що ж, за два роки не вдалося відновити перевал? – здивовано запитав Річард.

– Наш староста весь цей час намагався навести лад, адже він особисто відповідає за цей перевал. Вже не раз збиралися люди з селища на розбори. Але кажуть, що не пройти там як раніше. Треба обхідні шляхи знати. А хто ж їх розвідає без магів?

— А що ж король? Невже він не направив магів?

– Ні, він як завжди зайнятий своїми справами, а інтереси королівства відійшли на другий план. Ми кожного разу отримуємо відповідь, що вільних магів немає.

– Дійсно, ситуація складна, — погодився обраний.

— Але ж у нас є й хороші новини! — радісно сповістив корчмар, повторно наповнюючи кружки елем. — Учора до нас завітали маги з Вормунда. От вже наш староста за ними весь вечір ходив, щоб вони допомогли.

— Що це за Вормунд? — насторожився Річард.

— Це поселення у Сніжних горах. Маги тут їхні час від часу трапляються. От Джозеф і випросив у них допомоги. Вони ж так високо там живуть, аж на третьому виступі. А нам лише на перший треба пройти.

– Чому Ви вирішили, що вони маги?

– А хто ж іще. У Вормунд звичайні люди не потраплять.

– А як ці маги виглядали?

– Один високий, темноволосий. У нього ще були такі незвичайні мечі з нерівним порізаним краєм і хвилястим лезом. Він тут найчастіше буває останнім часом.

– А другий?

– Не другий, а друга. Дівчина, струнка із золотаво-русявим волоссям. Ось її я бачив уперше.