Розділ 19 Переправа

Розділ 19 Переправа

Сонце повільно піднімалося з-за обрію. Обережно і повільно, ніби перевіряючи, чи настав його час. Воно поступово огортало землю своїми променями і вкінець повністю показалося над обрієм. Яскраві сонячні промені проникали в самі потаємні куточки Тарлеса, проганяючи тіні ночі та її прохолоду. Вони жадібно пожирали біле простирадло туману, що заполонив поля. Туман почав відступати, звільняючи зайняті ним рівнини.

Річард стояв на березі, спостерігаючи як біла імла відходила все далі до середини річки. Пройде ще година і від туману не лишиться і сліду. Але це потім, а зараз обраний уважно вдивлявся в смугу туману, що танула на очах, очікуючи на паром.

На березі Річард був не один. Потроху тут збиралися учорашні постояльці корчми. Але не всі. Кріс та дівчина зі смоляним волоссям поїхали в напрямку Корнела ще до світанку. Озброєного загону найманців теж не було. Обраному залишалося сподіватися, що вони зовсім випадково опинилися тут і їх поява не пов’язана з Крістіаном.

У натовпі почалася суперечка, і обраний відволікся від темно-синього полотна річки, що майже повністю звільнилася від туману. Двоє чоловіків, злодійської зовнішності, ніяк не могли поділити між собою мішок. Останній у свою чергу верещав, привертаючи до суперечки дедалі більше уваги.

– Віддай, – тягнув перший. – Воно моє!

– Це чому твоє? – обурився другий. – Я його заберу!

– Ні я! – випалив перший і смикнув за мішок з усієї сили. – Це моя здобич!

Мішок затріщав, завищав і не витримавши напору розірвався.

– У-і-і-і! – завищало порося, випавши з мішка.

Чоловіки не розгубилися, відкинули непотрібний мішок та схопилися удвох за порося і почали вже його тягти кожен до себе.

– Моє! – кричав перший.

– Ні, моє! – вигукнув другий і притягнув порося ближче.

– У-і-і-і! У-і-і-і! – верещало порося.

Натовп заворожено спостерігав за суперечкою, зовсім забувши для чого тут зібралися.

– Воно моє! Це я його викрав! – вигукнув перший крадій.

Він різко відпустив порося, розмахнувся і вдарив другого у щелепу. Той, не очікуючи такої спритності від співучасника, похитнувся, змахнув руками догори і випустив порося, відправивши його в політ. Порося зробило віраж у повітрі, а грабіжники продовжили бійку, забувши про все і про всіх.

Річард, який стояв осторонь, ледве поворушив пальцями промовив слова закляття і порив вітру, підхопивши порося, плавно опустив його на дорогу. Нею з селища вже бігла жінка середніх років і щось голосила. Присутні на березі не помічали її, адже вся увага була прикута до бійки.

– Ну що, переправлятися будемо? – пролунав бас поромщика.

Виявилося, що паром вже причалив і люди сходили на берег. Серед мандрівників промайнули патрульні, які запримітивши бійку, швидко розштовхали натовп і прийнялися рознімати грабіжників.

Річард останній раз поглянув на селище, до якого поверталася жінка з поросям і зійшов на паром.

Бійка скінчилася і мандрівники потяглися до порому. Поромщик разом із двома помічниками швидко закінчили всі приготування і пором відплив від берега.

– А де ж порося? – спохватився хтось із натовпу, згадавши причину суперечки.

– Повернулося до свого господаря, – відповів Річард і відвернувся від натовпу, розглядаючи другий берег.

Навколо бурлили неспокійні води Кальми. Хвилі постійно заливали на пором воду, змушуючи мандрівників відходити від його країв. Всі вони згуртувалися в центрі порому, ближче до коней та багажу. Лише Річард стояв окремо від усіх. Його не лякали ні хвилі, що накочували, ні бризки води. Чоловікові хотілося швидше продовжити свій шлях і він невідривно дивився на берег, що невпинно наближався. Там вже копошилися люди в очікуванні порома: мандрівники, торговці та змінники на поромі.

Пором причалив до берега і Річард, осідлавши Онікса, одразу вирушив у дорогу.

Вузька звивиста дорога петляла попереду, точно повторюючи всі вигини річки. День був у розпалі, сонце нещадно пекло, і не було жодного натяку на прохолоду. Щоб хоч якось урятуватися від спеки, обраний час від часу зупинявся біля річки.

Коли сонце зайшло і стемніло настільки, що неможливо було розібрати дорогу, Річард вирішив зупинитися на ночівлю. Розсідлавши і нагодувавши Онікса, чоловік зайнявся облаштуванням табору. Поки кінь пощипував рідку траву, Річард зібрав хмиз і вже розпалював багаття. Незважаючи на свою любов до магії, живий вогонь приваблював його більше, ніж магічний. Прив’язавши Онікса до найближчого дерева, обраний поставив захисні чари навколо стоянки та розташувався біля багаття.

Заснути так і не вдалося, і після вечері чоловік сидів і дивився на вогонь. Невелике багаття практично згасло, але Річард не звернув на це уваги. Він думав про Кіру. З моменту їхньої першої зустрічі минуло майже п’ять років, а, здається, начебто було вчора.