Розділ 2

Мої пошуки привели мене в невелике селище під назвою Прит. Гадаю, що раніше воно звалося Притулок, але в стовп, на якому кріпилася табличка потрапила блискавка і розколола табличку навпіл. Від назви залишилося лише Прит.

Ми сиділи за столом в порожній корчмі. Я вже поснідала і роззиралася навколо. Учора я потрапила сюди вже після заходу сонця, і досить довго вмовляла господаря впустити мене на ночівлю. В маленьких незахищених селищах побоюються вовкулаків. Коли ж господар все ж пожалів мене, я схопила ключі від кімнатки, і швидко побігла на гору, боячись що він таки передумає. Тепер я мала час оглянути просторий зал. Його обстановка наштовхувала на роздуми.

На стінах висіли рами з зображеннями невідомих істот, фрагментами текстів написаних стародавніми рунами та древніми кресленнями. На стійці поруч зі склянками рядком стояли статуї древніх богів, настільки древніх, що в наші часи ніхто в Тарлесі, а можливо і в усій Ліреї про них вже і не пам’ятає. А на столах у кутку кімнати розмістилися десятки стопок потертих книг. Але більше всього мою увагу привернула високий глечик з зображенням людиноподібної істоти з головою вовка. Вона була вкрита чорним хутром, її пальці закінчувалися довжелезними кігтями, а ноги – копитами.

– Як тривають твої пошуки? – запитав Річард, закінчивши з їжею.

– Учора пошуки привели мене сюди, я навіть не повірила, що тут може бути щось магічне, але це справді так, – промовила я, не в змозі відірвати погляд від чудернацької істоти. Щось у ній притягувало.

– Але... – Річард одразу зрозумів, що не все так просто.

– Сьогодні він зник! – відповіла я і подивилася на обраного. – Учора магія просто кричала що він тут, а сьогодні моя магія мовчить! Ніби нічого і не було. Як і всі попередні місяці.

– А що ще трапилося учора? – допитувався Річард.

– Неподалік від селища я натрапила на джерело. Вітер вже майже вийшов з під контролю. Я ледве встигла його приборкати.

– Кіро, – Річард понизив голос, – схоже ми тут з тобою не одні.

– Чому ти так вважаєш?

– Все вказує на те, що на місцевості стоїть магічний кордон. І якщо я його не відчуваю, то накладений він магом високого рангу.

– Ти гадаєш, що він закриває від мене Фоліант?

– Саме так. Учора викид сили зруйнував його і твій дар спрацював.

– А сьогодні кордон відновили...

– Потрібно оглянути селище і навколишні території, – запропонував Річард.

***

Зібралася я досить швидко і вже за п’ять хвилин стояла на ганку і грілася в променях сонця. Нарешті дощі припинилися, і зовсім скоро сонце висушити калюжі. Скрип дверей сповістив, що я вже тут не одна.

– Кіро, де твій кинджал?

– Він залишився вдома, – неохоче сповістила я.

Цей кинджал подарував мені Річард на початку мого навчання у Школі. За неповних три роки навчання я ледве змогла освоїти магію, на решту не вистачало ні часу ні сил.

– Ти постійно їздиш Тарлесом. Ти повинна вміти себе захищати. Сутички з магами трапляються все частіше.

– Ти ж сам знаєш, що холодна зброя не для мене. І до того ж я не збираюся полювати на вовкулаків, просто шукаю магічну книгу.

– Краще б ти полювала на вовкулаків, від них хоч знаєш чого очікувати. А магів передбачити неможливо.

Переконувати Річарда – марна справа. До того ж десь у глибині душі, ну дуже глибоко, я була з ним згодна. Але погодитися з ним означає втратити свободу, і повернутися до навчання у Школі. Я до цього ще не готова.

– А Прит не таке вже й маленьке селище, – промовила я оглядаючись навколо.

Корчма знаходилася майже на околиці. Дорога, що до неї йшла відокремлювала Прит з його хатинами, господарськими приміщеннями і церквою від  полів, за якими вдалині виднівся ліс, а з-за ближніх пагорбів доносилося дзюрчання річки.

В селищі кипіло життя. З кузні долинами звуки кування металу. То тут то там перегукувалися півні та кудахкали кури. Дорогою їздили селяни до млина, траплялися тут і торгові вози, що їхали до Ворлена.

Двоє старших хлопців носили воду з колодязя, а зовсім малі дітлахи гралися у затінку дерев. З полів вже поверталися стада тварин, піднімаючи за собою клуби пилу.

– Розділимося? – запропонувала я.

– Хороша ідея. Я зайду в Ратушу, поговорю зі старостою, а потім огляну селище.

– А я огляну околиці, – підтримала Річарда. – Візьму твого Онікса, – впевнено заявила я.

– А що трапилося з твоєю кобилою? – Річард з підозрою поглянув на мене.

– Ейлат почала кульгати, залишила її в Корнелі.

– Щось серйозне?

– Оступилася на бруківці, – без вагань збрехала я. – Тижні через три одужає.

– А ти як, все в порядку? – занепокоївся Річард.

– Так, – заспокоїла я його.

– Ейлат необхідно переправити до Школи, там про неї краще подбають.

– Я вже про все домовилася.