Розділ 11-1 Ось і кінець

Розплющивши очі, я побачила лише темряву. Потрібен був час на те, щоб виділити з неї світлі і темні тони, і озирнутися. Я лежала на солом’яній підстилці, в невеликій кімнаті, що служила мені в’язницею. Камера була маленькою, під стелею знаходилося вузьке вікно, що давало зовсім небагато світла. Я встала і пройшлася камерою, вимірюючи її кроками. Чотири кроки завдовжки і три завширшки, особливо не розгуляєшся. Обмацуючи вологі кам’яні стіни, я натрапила на двері. Старе дерево розбухло від постійної вогкості, але свою міцність не втратило. У напівтемряві я знайшла ручку і спробувала її відкрити. Це був хвилинний порив, який не мав жодного сенсу. Як і очікувалося, двері були зачинені.

– Агов! Чи є там хто? – я застукала щосили по дерев’яних дошках.

– Кіро! – слабкий голос обраного пролунав звідкись збоку.

– Річарде! – я прислухалася, визначаючи напрямок звуку.

– З тобою все гаразд?

– Голова розколюється і спустошення, резерв майже порожній, – я притиснулася до стіни, за якою знаходилася камера обраного. – А ти як?

– В нормі. Хоча резерв теж пустий.

– Де ми?

– Замок якогось вельможі.

– А це найкращі його покої? – іронічно відмітила я. – Що сталося? Ти бачив того мага, що давав розпорядження?

– Ні, лише чув голос. Мене оглушили одразу після тебе. Сил на захист вже не лишилося.

– Не потрібно було витрачати сили, щоб сховати мене, – дорікнула я. – Чи ти думав, що я зможу отак лишити иебе одного?

– Я їм не потрібен. Вони шукали тебе. І схоже слідкували за нами, оскільки час для нападу був вибраний досить вдало.

– Вони обійшли наш захист, як таке може бути?

– Не знаю. Цю систему заклять розробив магістр. І лише обрані могли їх обійти.

– А маги? Вони могли знешкодити наші закляття?

– З деякою підготовкою – могли. Але на це знадобилося б багато часу. А тут все було зроблено тихо та швидко.

– Якось дивно все це.

Я перестала міряти свою маленьку камеру кроками і влаштувалася на підстилці із соломи. Слабкість нікуди не ділася, а сили потрібно берегти.

– Довго ми тут?

– Точно не знаю. На мої відчуття не більше доби. Але завтра буде молодик, так що мабуть десь дня три.

Я подивилася через віконце під стелею. Хмари розійшлися, і я побачила тонкий серп молодого місяця. Як далеко можна опинитися за три дні? Відповіді я не знала.

– Якщо після бою пройшло три дні, то наші сили мали хоч трохи відновитися!

– Мали б, але не в цих камерах .Магія тут заблокована, тому і не відновиться.

– Виходить все набагато гірше. Ми дійсно йшли прямісінько у пастку.

Ми сиділи в тиші, кожен думав про своє. У вузькому віконці я могла спостерігати, як ніч змінилася вдень, і жаркі промені сонця проникали навіть у такі затишні куточки, як наші камери.

– Чому ти передумала? Чому не поїхала з Крісом та Ланою до Лімерії? Ти ж цього хотіла, – порушив мовчанку Річард.

Я задумалась. Варіантів було багато. І за, і проти. Але сказати, що найбільше вплинуло на моє рішення, то відразу я не могла.

– Я не хочу більше тікати. Я намагаюся втекти від магії, але вона мене переслідує. Вона частина мене, а від себе не втечеш. Мені потрібно дізнатися, хто я є насправді.

– Сподіваюся, у тебе буде така нагода.

– Я теж.

– Чуєш? – запитав Річард після деякої паузи.

У тиші, що настала, я почула шарудіння, а потім скрип дверей.

– Це до нас?

– Ще одна перевірка, – пояснив Річард.

– І чи часто вони приходять?

– Це втретє буде.

– Виходить щодня, – підсумувала я.

Я дослухалася. Їх було двоє. Один молодий, йшов легко й пружинно, другий, судячи з човгаючої ходи та важкого дихання, був уже у віці.

Кроки стихли, і відновилися лише за кілька хвилин. Але тепер тюремник був один.

– Давай швидше, – пролунав здалеку хриплуватий голос.

– Добре, – озвався молодий. Він уже був біля дверей до моєї камери. – Перевірю чи все гаразд з дівчиськом і назад, а то вона вже третій день непритомна валяється. Не допусти боги, помре тут, барон із магами з нас шкуру здеруть.

– Або ще гірше що придумають. Поспішай, а то ця вогкість мене доконає.

Скрипнув засув, і в дверях моєї камери відчинилося невеличке віконце, впускаючи трохи світла.

– Ну що отямилася? – поцікавився тюремник, зазираючи у камеру.

– Довго нас тут триматимуть? – замість відповіді запитала я.

– Це як господар вирішить.

– Я хочу з ним поговорити!

– Поговориш. От тільки вони приїдуть, то й поговориш. Чекати зовсім недовго лишилося.

– І коли ж приїде ваш господар?

– Сьогодні, – повідомив чоловік.

Віконце зачинилося, і наші тюремники пішли.

– Ти чув? – звернулася я до Річарда, коли всі звуки стихли. – Їхній ватажок буде сьогодні у замку.

– Чув, – підтвердив Річард. – Але щось тут не так.

– Ти про що?

– Він сказав «вони приїдуть». Виходить ватажок не один? Їх двоє.

– Барон із магами, – повторила я слова молодого тюремника. – Навіщо барону зв’язуватися з магами? Нехай вони отримали гроші, а яка вигода вельможі?

– Захист. Інші барони побояться претендувати на його землі, якщо у вельможі у союзниках будуть маги.

– Виходить барон тут не головний. Він віддав свої землі у розпорядження магів. Отже ватажок – один із магів.

– Сподіваюся, що ми скоро це дізнаємось. А то ця камера мені добряче набридла.

В’язниця і мені вже встигла набриднути, а вогкість і майже повна відсутність світла діяли на мене гнітюче. Уявляю, як було тут Річарду, коли я спала.

Притулившись спиною до холодної стіни, я влаштувалася так, щоб бачити невелике віконце, що дає хоч трохи світла.

Магія анітрохи не поновилася і я відчувала себе як ніколи пустою. Зараз я як ніколи це дуже гостро відчувалося. Той бій у таборі показав, що я можу опанувати всі школи магії, адже всі мої бойові закляття досягали цілі, просто потрібно бути впевненою у своїх силах. І зараз я хотіла повернути свою магію, зараз я зрозуміла що я – обрана, і інакше не може і бути!