Розділ 10-1 Повернення в Леск

– Як же тут красиво, – не втомлювалася захоплюватися я, крутячи головою на всі боки.

– Так, – погодився зі мною Річард. – У Лімерії усі міста такі.

– Чому я жодного разу тут не була? – роздратовано вигукнула я, розглядаючи білі будиночки, що затишно розташувалися в гаю дерев.

Річард лише посміхнувся, продовжуючи вправно лавірувати в павутинні вулиць та вуличок. Він, чи то за допомогою магії, чи не знаю яким чином, непогано орієнтувався в їхньому лабіринті. Я повністю поклалася в цій справі на нього і з цікавістю розглядала місто. Тут усе було таким незвичайним, не таким, як у всьому королівстві.

Вуличка петляла і звивалася, то відкриваючи найкрасивіші краєвиди на квітучі сади лаванди, то потопаючи в зелені оливкових дерев. Серед цієї різноманітності зелені мені навряд чи вдавалося розглянути щось ще. Високі дерева вкривали у тіні від палючого сонця, а морський бриз освіжав повітря. У місті панувала прохолода, даючи можливість забути, що зараз у розпалі літо.

Ми залишили центральну частину міста і попрямували на околицю Сварони.

– Як вийшло, що у Тарлесі є такий оазис? – дивувалася я.

– Це заслуга лімерійців, які заснували Сварону.

– Лімерійці? Але чому ж тут?

– Схоже, тепер моя черга розповідати історії, – лукаво сказав Річард.

– Я не проти.

– Тоді слухай. Місто ще за давніх часів заснували лімерійці. Їхній корабель потрапив у шторм у Похмурому морі і зазнав аварії. Люди вижили, але опинилися далеко від свого королівства без можливості потрапити додому. Лімерійці не зневірилися, і постаралися вижити в чужому королівстві. На місці аварії корабля вони заснували поселення, в якому і залишилися жити.

– Отже, вони просто змушені були тут залишитися.

– Так. Вони не мали вибору. Але щоб не забути про своє походження всі особливості свого королівства, лімерійці втілили в Свароні. Навіть назву місту дали співзвучну з назвою столиці Лімерії – Саворна, а саме місто відображало всю суть острівного королівства: квітучі сади, білі двоповерхові будиночки і тінисті прохолодні вулички.

– Схоже, тут за багато років нічого не змінилося, – припустила я.

– Ти права. Ні династії королів, які змінюють одна одну, ні час не вплинули на нього. Змінилося лише одне: зараз серед мешканців Сварони рідко трапляються лімерійці.

– Вони покинули своє місто?

– Віно був їх лише частково. Лімерійці вважають за краще жити на островах. Але місто так і залишилося, і воно досі нагадує нам про вольовий характер острівних жителів.

– Гарна історія. І на відміну від легенд Дикого лісу не віщує нічого поганого.

– Це точно, – посміхнувся чоловік. – Незабаром будемо на місці.

Але його вже не слухала. Ми вже вийшли на околицю міста, і ліворуч тяглися сади. Ось ці дерева і привернули мою увагу, точніше яскраві жовтогарячі плоди, що стигли на них. Я уважно вивчала круглі фрукти і навіть уповільнила хід. Річард помітив мою цікавість, але не зупинив, коли я зірвала найяскравіший плід.

– Давай поможу, – він простягнув мені свою руку.

Річард швидко очистив плід і простяг мені красиві часточки. Усередині він був такого ж помаранчевого кольору. Фрукт виявився дуже соковитим, в міру солодким із легкою кислинкою та неймовірно ароматним.

– Смачно, – я вдоволено подивилася на обраного.

– Ще б. Таких апельсинів не зустрінеш у Тарлесі.

– Апельсин, – повторила я незнайому назву. – Смачно та гарно.

– Ходімо, скоро будемо на місці.

Дерева залишилися позаду, і ми побачили невеликий заїжджий двір, що затишно влаштувався на березі Кальми. За будинком попрощалися величезні луки, на яких мирно паслися коні.

– Ось і прийшли. Купимо коней і вирушимо в дорогу.

– Гарне містечко, – сказала я, оглядаючись. – Давай пообідаємо тут?

– Хм, я думав, ми поспішаємо?

– Можливо не варто так мчати назустріч невідомому?. Я прислухалася до слів Кріса, і вирішила, що правда нікуди не дінеться.

– Крістіан добре на тебе впливає.

– Так. І до того ж після апельсина, мені хотілося б скуштувати місцеву кухню, – зізналася я.

– Ну що ж, я не відмовлюсь від смачного обіду.

***

Сонячне проміння безжально випалювало землю, перетворюючи зелені луки на неживі пустки. Легкий вітерець не давав ніякої прохолоди, обвівав нас гарячим повітрям. Конячки не поспішаючи трусили трактом, а ми як могли, рятувалися від спеки. Виходило це з рук геть погано: пекуче сонце не щадило нікого. Я відкинулася на задню луку сідла і прикрила очі. Дивитися було нема на що. Від одноманітності видів я втомилася ще вчора. Все ті ж солом’яні поля, ледь помітна смуга лісу на горизонті, і сіра змійка тракту, що петляє полями і розтинає їх безкрає полотно. І спека.

Я розплющила очі, оглядаючи блідо-блакитне небо, де-не-де усеяне прозоро-білим павутинням повітряних хмар.

– Навіть не сподівайся, – відповів Річард, який помітив мій погляд. – До сезону дощів ще далеко.