Розділ 9-3

Лавка була невеликою, і ми з певним зусиллям вмістилися в ній. На столі горів недопалок свічки, даючи більше кіптяви, ніж світла. За прилавком, затишно вмостившись на стільці, дрімав господар. Ні на прилавку, ні на полицях не було жодних товарів, а якби вони й були, то за такого світла їх точно не розглянути.

– Скільки? – зі знанням справи запитав Річард.

– Три золоті, – обізвався власник, – з кожного!

Обраний дістав із мішечка монети і поклав стопку на прилавок.

– Куди треба?

– Порт.

– Головна вулиця, вийдете в лавці лучника, – повідомив власник, і його рука, вкрита шрамами, потяглася до золота.

– Правила знаєш? – поцікавився власник крамниці.

– Так, – відповів Річард.

Він уже відчиняв невеликі двері за прилавком і жестом покликав нас за собою. Ми без запитань пройшли за ним. Запитання я приберегла на потім.

За дверима опинилися гвинтові сходи, чотири витки яких відвели нас углиб будинку. Ми опинилися в підвалі: біля кам'яних стін стояли стелажі з винами, а на підлозі розмістилися діжки з соліннями. Річард, не гаючи часу, пройшов увесь підвал і, знявши зі стіни смолоскип, відчинив двері, що знаходяться в кутку за одним із стелажів. Вони були настільки маленькими і непоказними, що ніколи б не подумала, що там, у кутку, щось є. Протиснувшись усередину, ми пройшли довгий звивистий тунель і зупинилися перед черговими дверима. Вони не збиралася таїтися і ховатися в напівтемряві коридору. Двері були великі і масивні, і на відміну від попередніх, були замкнені на засув. Річард висвітлив засувку і Кріс легко відкрив її.

Ми вийшли на жваву вулицю, де кипіло життя. Люди юрмилися, перекрикувались і поспішали у своїх справах. Як завжди буває у розпал дня. Але це не була звичайна вулиця портового міста, це навіть не Локр. Це було інше місто. Вулицями йому служило павутиння кам'яних коридорів, а невеликі кімнати були торговими лавками. На відміну від наземного міста, тут не було коней та дерев, а сонячне світло замінювали смолоскипи, щедро розставлені вздовж стін.

– Підземне місто Локра, невже воно і справді існує, – захоплено сказав Кріс.

– Неймовірно, – підхопила Лана.

– Як ти дізнався про це місце? – Зацікавлено запитав Кріс.

– Розповів е... знайомий, під час однієї справи, – якось невизначено відповів обраний.

– І будь-хто може прийти до крамниці на вулиці Душегубів, заплатити за вхід і його пропустять у підземне місто? – із сумнівом запитала я.

– Не будь-хто. Є певні люди... – знову неоднозначно відповів Річард.

– А ти, належиш до тих людей?

– Не зовсім. Інакше ціна була б набагато меншою. Вартові не поспішають пропускати чужинців у своє місто, інакше про нього вже давно було б усім відомо.

Я, задовольнивши свою цікавість, з цікавістю почала оглядати підземне місто, не забуваючи, звичайно, про нашу мету – лавку лучника. Але її якраз і не було видно, зате було багато інших, які торгували мечами, обладунками, магічними зіллями. Між лавками зрідка траплялися й великі масивні двері, точнісінько як ті, через які ми потрапили сюди. На черговому розгалуженні доріг я забарилася і відстала від друзів.

— Кіро, не відставай, — позвав мене Річард. – Тут не безпечно ходити поодинці.

– А хто живе у цьому місті?

– Усі ті, хто був невгодний нагорі: злодії, грабіжники, вбивці, контрабандисти. Іноді трапляються маги і моряки, що зійшли на сушу.

Пояснень було цілком достатньо, щоб всю частину шляху, що залишилася, не відходити далеко від обраного.

– Там лук і стріли, – вигукнула Лана, вказуючи на одну з вивісок.

– Нарешті, – полегшено промовив Кріс, і ми ввійшли до крамниці.

Тут справді торгували луками, стрілами, сагайдаками та всім тому подібним. Але товар нас не цікавив, нам були потрібні одні єдині двері, що вели на поверхню. Власник крамниці був зайнятий відвідувачем, втюхуючи йому звичайні металеві наконечники для стріл замість срібних. Покупець чинив опір, і їхнє спілкування набуло досить загрозливого характеру. Обидва, і покупець, і торговець, полізли за кинджалами, щоб вирішити свою суперечку. Ми не стали чекати завершення їхніх розглядів, і прошмигнули у двері за прилавком.

Знову коридор, сходи вгору, цього разу звичайні, не гвинтові, і вузька темна кімнатка, завалена столітнім мотлохом з товстим шаром такого ж пилу. Мимоволі відчинивши двері, ми визирнули назовні. За нею була корчма, а ми, зважаючи на все, знаходилися в одній з її комор. Відвідувачів у корчмі було багато, але елю було ще більше, тому ніхто й не помітив чотирьох людей, які по одному виходили з комори. Ніхто, крім корчмаря. Він так і завмер, спостерігаючи за нашою четвіркою, з ніг до голови забруднених пилом. Корчмар, який, мабуть, не знав про такі можливості свого підсобного приміщення, спостерігав за нами на всі очі, для чого навіть перегнувся через стійку.

– Треба б у коморі прибратися, – серйозно повідомив Річард господареві корчми, проходячи повз стійку. – Пилу повно, – він демонстративно струсив кілька порошин зі свого плеча.

— А ви хто? — заїкаючись, запитав корчмар.

– Інспекція. Перевіряємо всі корчми портового міста на відповідність, – по-діловому промовив Річард, і похитав головою, – погано, досить погано.