Розділ 9-1 Несподіванки в порту

Сонце вже зайшло, і на Тарлес спустилися непроглядні сутінки. Не в силах хоч щось розглянути останню годину шляху, ми сподівалися лише на магію, і тому в міські стіни буквально вткнулися носом. Вони ніби виринули з темряви, раптом постаючи перед нашим поглядом. Сонний стражник невдоволено буркнув, але пропустив нас у місто, не забувши при цьому взяти плату за прохід.

Витративши близько півгодини на маневрування пустими, темними вулицями Локра, ми вийшли до невеликого заїжджого двору. Господарі вже спали, але це не зупинило обраного, і він голосно постукав у двері. Стук відлунням пройшовся по всій вулиці. Загавкали пси, але в будинку нічого не змінилося. Я вже подумки прощалася з гарячою вечерею, ванною та м'якою постіллю. З усім тим, про що мріяла з першого дня подорожі Диким лісом.

– Давай знайдемо інший заїжджий двір, – запропонувала я, втрачаючи останню надію на комфортний відпочинок.

– Ні, мені подобається цей, – твердо відповів обраний і ще голосніше постукав у двері.

Цього разу в будинку з'явилося пожвавлення: у вікні затремтів відблиск свічки і пролунав скрип половиць. За хвилину засув на дверях був відчинений, і перед нами з'явився господар заїжджого двору: високий чоловік середнього віку. Однією рукою він тримав свічку, а іншою намагався зав'язати халат.

– Кого це нечисть принесла на ніч дивлячись? – недружелюбно пробасив він намагаючись розглянути нас у тьмяному світлі свічки.

Світла недогарка було недостатньо, і Річард, щоб полегшити і прискорити впізнання постояльців, створив магічний вогник. Невелика блакитна кулька яскраво спалахнула, висвітливши наші обличчя. Корчмар, побачивши Річарда, так і завмер із відкритим ротом. Але, треба віддати йому належне, швидко прийшов до тями. За такий короткий час, на обличчі чоловіка пронісся ураган почуттів від ненависті і страху, до поваги, і мені залишалося тільки здогадуватися, що спричинило таку реакцію корчмаря.

– Проходьте, гості дорогі, – підлещувався він, пропускаючи нас до хати. – Втомилися, мабуть, з дороги. Чого бажаєте?

– Гаряча вечеря, ванну та кімнату для ночівлі, – перерахував Річард.

Корчмар виглядав не дуже задоволеним, але вже поспішав виконувати замовлення, піднімаючи своє сімейство та роздаючи вказівки. Сонна дружина вже поралася на кухні, а старші діти носили воду. Сам же корчмар ходив перед нами, намагаючись догодити несподіваним, але судячи з прийому, важливим гостям.

Через півгодини стіл був завалений всілякими стравами. Для такого випадку корчмар знайшов навіть пляшечку вина.

– Синарське, – схвально промовив обраний, смакуючи вишукане вино. – Давно такого не пробував.

Дегустацію вина я залишила на потім, а зараз накинулася на качку.

– То чому ти вибрав цю корчму? – Поцікавилася я, вирішуючи, чим би мені ще поласувати.

– Тут завжди так добре зустрічають гостей, – Річард навмисно підвищив голос, щоб його почула не лише я. – Хазяїн корчми дуже гостинний чоловік, – промовив обраний і підморгнув корчмареві, який нишком спостерігав за нами. Той швидко відвів погляд і ще старанніше почав натирати склянки.

Річард очевидно чогось недомовляв, але на з'ясування деталей я не мала сил.

Ситна вечеря і гаряча ванна зробили свою справу, і я з насолодою розляглася на ліжку і відразу заснула.

Продовження від 24.11

Вранці ми встали пізно. Варто було нам тільки з'явитися на сходах, як корчмар заметушився і одразу накрив на стіл. Ми поснідали і вирушили на пошуки знайомого Волдера. Може мені здалося, але коли ми покидали корчму, на обличчі господаря я побачила полегшення та радість. Все ж таки Річарду є про що розповісти.

Зачинивши за собою двері корчми, ми одразу поринули в атмосферу міста. Я вперше опинилася в Локрі, і з цікавістю ходила містом. Річард, схоже, бував тут часто, хоч я за весь ранок так і не змогла згадати жодного його завдання у цих краях.

Локр ще з часів Розколу є портовим містом. Він поєднує наше королівство з Лімерією. Через нього здійснюється торгівля з острівним королівством не тільки Тарлеса, а й інших королівств Ліреї.

Зараз на вулицях міста було людно, ні в яке порівняння з тишею і порожнечею, що панувала на них вночі. Мешканці багатьох королівств Ліреї заполонили портове місто. Постійний рух, гомін і велика різноманітність людей – ось як можна охарактеризувати Локр.

Пробираючись через натовп я намагалася хоч трохи розглянути місто, Річард намагався відшукати Ніклоса.

Пошуки потрібної таверни значно затяглися. Потрібно було опитати десяток місцевих жителів, обійти всі таверни портового міста і витратити півдня, перш ніж нам вказали потрібний шлях.

Таверна «Морські байки» виглядала не дуже примітно, давалася взнаки сусідство портової частини міста. Усередині виявилось досить людно. Поки Річард розпитував господаря про Ніклоса, я розглядала відвідувачів. Неподалік входу сиділа компанія з п'яти чоловік. Судячи з розмов та кількості випитого, сиділи вони тут не одну годину. То були жителі Фіари. Зовні вони нічим не виділяються, але варто їм вимовити хоч слово, і відразу стає зрозуміло хто перед тобою. Така специфічна вимова притаманна лише жителям Фіари. Це єдине королівство, правитель якого відмовився запроваджувати у своїй країні лірейську мову.

Згодом їх мова все-таки спростилася, чим стала більше схожою на лірейську, але фіарійців, як і раніше, нескладно дізнатися з їхньої особливої говірки.