Розділ 7-5 (Річард)

Цей окрик ніби вивів Річарда зі сну. Обраний подивився вгору. Він тільки зараз помітив, що завдяки його вогненному закляттю туман розвіявся. На відстані витягнутої руки розпочинався третій уступ. З його майданчика до Річарда схилився темноволосий чоловік і простягав йому руку. На його скроні красувався невеликий шрам.

– Давай руку, а то звалишся!

Річард подивився на простягнуту йому руку, а потім перевів погляд на свою, з затиснутим у ній кинджалом. Якусь мить він вагався, але здоровий глузд узяв гору. Обраний засунув кинджал у піхви і, підтягнувшись, схопився за простягнуту руку. Маг з певним зусиллям підтягнув обраного до уступу і допоміг йому вибратися нагору. Чоловіки впали в сніг, переводячи подих.

– Ти зовсім з розуму вижив? Ти ж міг впасти вниз! – маг уже встав на ноги і з подивом витріщився на обраного.

– А ти був би не проти, – саркастично зауважив Річард.

Обраний теж підвівся на ноги. Він би з великим задоволенням відпочив ще трохи, але не мав такої розкоші. Потрібно було все вияснити одразу.

– Ти нічого про мене не знаєш! Я не бажаю тобі зла. – озвався маг, обтрушуючи сніг з одягу.

– Я знаю, що ти привів сюди Кіру. Я прийшов за нею, і якщо потрібно, я рознесу тут усе, поки не знайду її!

– Тоді пішли, – спокійно мовив маг.

Він вже пристебнув піхви з кинджалом до пояса і вичікуючи дивився на Річарда.

– Куди? – недовірливо запитав обраний.

Після його гнівної тиради спокійний тон мага здався Річарду підозрілим.

– Ти ж хочеш побачити Кірстен? Я тебе відведу до неї.

– Отак просто візьмеш і відведеш?

– Так. Я зголоднів і хочу встигнути додому на вечерю.

Слово «вечеря» вивело Річарда з заціпеніння. Шлунок обраного голосно забурчав нагадуючи, що непогано було б щось з'їсти після виснажливого підйому. Річард кивнув магу і пішов слідом за ним.

– І це все? – Річард був все таким же недовірливим. – Ти більше нічого не скажеш?

– Я ні. Залишу це Кірстен. Думаю вона краще впорається з цим, – усміхнувся маг.

Річард зупинився. Тільки зараз він у повній мірі зрозумів, що він накоїв. Адже це було так безрозсудно. Він міг загинути кожної миті.

– Що вже не так поспішаєш, як раніше? – запитав маг, помітивши заминку обраного.

– Кіра мене вб'є, коли довідається про все, – довірливо сказав Річард.

– Обійдеться.

– Сумніваюся.

– Доречі, я Волдер, – маг протягнув обраному руку.

– Річард, – обраний потис руку.

Навколо стало темніти, і білі вершини схилів набули сірого відтінку. Чоловіки йшли вузькою стежкою поміж снігів.

– Зараз немає жодного безпечного підйому. Всі заледеніли, – мовив маг порушуючи тишу. – Люди не ризикують так своїми життями.

– Але ж ти якось потрапив сюди! – розлютився обраний. – Ще й Кіру сюди привів!

Волдер зупинився, обернувся і подивився на Річарда.

– Ми побудували у Вормунд стаціонарний портал! І вже три роки користуємось лише ним. Всі стежки і підйоми заледеніли і дуже небезпечні. Дороги на третій уступ немає! – Волдер був серйозним.

– Портал! Ну звичайно.

Річард відчув себе дурнем. Він справді сильно ризикував життям, піднімаючись по скелі. Тепер йому стало зрозуміло, чому магія направила його цим шляхом – іншого просто немає!

– А як ти мене знайшов?

– Ти таке шоу влаштував зі своєю стіною вогню, що тебе важко було не помітити, – повідомив Волдер і зовсім дружелюбно засміявся.

– Так, напевно, безглуздо вийшло, – обраний був збентежений.

– Так, але це врятувало тобі життя. Кірстен була права щодо тебе.

– Кіра, як вона? З нею все гаразд? – обраний вже заспокоївся, і тепер міг спитати про те що його дійсно хвилювало.

– Ти сам у неї спитаєш. Ми майже прийшли.

Річард відволікся від розмови, і озирнувся. Між двома скелями розташовувалася рівнина, в якій і розмістилося невелике містечко. Місце було обрано дуже вдало. Скелі не лише захищали місто від вітрів, а й укривали його від випадкових поглядів. Сніг на рівнині давно розтанув, і тут вже зеленіла трава і розпускалися крокуси. Маленьку стежку, що веде в місто, важко було розгледіти в сутінках, що насуваються.

– Ласкаво прошу до Вормунда, – запросив Волдер.

– Гарно, – відмітив Річард.

Чоловіки вже спустилися в долину і проходили повз будинки. Всі вони були двоповерховими, і були схожі один на одного. Біля ганку кожного будинку горів ліхтар. Волдер зупинився біля одного з них, і чоловіки зайшли всередину.

У будинку виявилося просторо, світло та пахло їжею. У кімнаті за столом, схилившись над сувоями та книгами, сиділа дівчина.

Продовження від 01.11

Вона зосережденно щось вивчала, не помічаючи нікого навколо себе. Золотаве волосся було недбало стягнуте у хвіст, з якого вже вибилося не одне пасмо волосся. Тут же на лаві лежали і її речі: тепла куртка та дорожня сумка. Поруч з речами розмістився кинджал.