Розділ 7-3 (Річард)

Загін усе йшов і йшов, і здавалося, що це не скінчиться. Дорога залишалася вузькою, в багатьох місцях була прорубана у скелі. Смуга чагарників зникла, і тепер ніщо не відокремлювало людей від урвища. Але по обіді відбулися помітні зміни. Дорога розширилася, і на узбіччі все частіше почали з'являтися ялинки. Урвище ставало все меншим і дедалі ближче підходили скелі сусідньої гірської вершини. Ще чотири-п'ять верст і вони впритул підступили до дороги, замикаючи її в неприступні лещата скель. З кожною пройденою верстою вони ставали все вищими і вищими.

— Зовсім трохи лишилося до перевалу, — сказав Джозеф, і радісна звістка швидко обійшла весь загін.

Години через дві вони вийшли до роздоріжжя. Ліворуч від основної дороги відходила стежка, яка вела до невеликої ущелини в скелях. Там розташовувалася вартова вежа. Більша частина загону пішла до посту облаштовуватися на ніч, а Річард, Джозеф та ще кілька людей пішли до перевалу.

Скелі ще ближче підійшли одна до одної і вже нависали над дорогою, яка все більше йшла вгору. Від неї залишилася вузька стежка, на якій ледве могли розминутися два обози. Ще пара верст і дорога різко обірвалася, упираючись у суцільну крижану стіну. Перевал не просто завалило снігом та льодом. За два роки завал зледенів і тепер являв собою один величезний моноліт.

Староста та Едгар, які стояли ближче за інших, з долею здивування та розпачу дивилися на моноліт. Решта стояли осторонь оцінюючи масштаби роботи.

— Та тут і до осені не впоратися! – вигукнув один.

— Та що там до осені. Тут хоч би до зими розібрати! – загули інші.

Настрій падав на очах. Всі були збентежені. Ніхто не очікував такої катастрофи.

Річард підійшов до стіни і прочитав закляття. Знизу вгору по крижаній поверхні пробігла мерехтлива змійка, все більше розгалужуючись до верху, як крона дерева. Піднявшись нагору, вона мигнула і засвітилася сріблястим кольором. Річард відійшов подалі, щоб краще її оглянути. Джозеф став поряд.

– Що це? – запитав староста, кивнувши на сріблясту змійку.

– Це ймовірна лінія розлому, найслабші місця моноліту. Якщо нанести точкові підриви в кількох місцях можна розбити моноліт на кілька менших, які вже реальніше буде розібрати.

– О! — вигукнув Джозеф, і став більш детально розглядати лінію розлому. — Це просто неймовірно, — промовляв староста. — Що скажеш Едгар? — звернувся він до невисокого чоловіка середнього віку.

— Так, так, — пробурмотів чоловік собі під ніс, оглядаючи стіну.

Він дістав із рюкзака пергамент і став з великою ретельністю перемальовувати сріблясту змійку та розташування скель. Малюнок вийшов досить точний. Едгар ще якийсь час звіряв деталі. Потім пройшовся вздовж моноліту роблячи необхідні заміри, які одразу ж переносив на малюнок.

— Необхідні розрахунки. Тут без формул не вийде. Треба все ретельно розрахувати, щоб уникнути лавини та небажаних наслідків, — заявив Едгар, закінчивши заміри.

— Так, підготовка тут потрібна серйозна, — погодився Річард вивчаючи моноліт.

– Ну що ж, значить, на сьогодні все. Вирушаємо до табору. Завтра проведемо всі розрахунки і обміркуємо наші дії, перш ніж приступати до роботи, – оголосив Джозеф і направив людей назад до розгалуження доріг.

Зовні невелика ущелина, насправді виявилася досить місткою. Тут спільними зусиллями природи і людей утворився великий майданчик, здатний розмістити кілька обозів одразу, чим власне, і користувалися мандрівники та торговці в минулі часи, ховаючись тут від негоди, а то й просто зупиняючись на нічліг. Але за роки відсутності людей вартовий пост помітно постраждав. Природа, усілякими способами намагалася відновити свої права на ці володіння.

В ущелині вже наповну кипіло життя. Коні стояли в поспіх споруджених загонах, два величезні багаття освітлювали територію, на одному з них уже висів казанок, над яким чаклував Альваро. По периметру встановлювалися намети, а з усіх куточків посту долинав стукіт молотків. Двоє чоловіків носили хмиз, а ще один оновлював смолоскипи на кам'яних стінах ущелини.

Річард швидко оглянув сторожовий пост, найдовше затримавши погляд на вузьких кам'яних сходах вирубаних у скелі, що йшли в темні недра гір.

– У нас тут повний порядок, – повідомив Герман, виходячи назустріч старості. – Роботи тижня на два: оновити дерев'яні каркаси та помости, – чоловік постукав по одній із дощок. – Декілька печер завалило, доведеться розбирати, але головне – сходи вціліли, і територія для огляду відкрита.

– Добре хоч десь порядок, – сказав Джозеф.

– Погані справи на перевалі?

– Набагато гірше, ніж очікувалося.

– Упораємося, – запевнив Герман. – Альваро! Ти знову куховариш? Казав же, не довіряти йому це діло, а то знову голодними залишимося, – схаменувся Герман, і, вихопивши у Альваро ложку, сам зайняв місце біля казана. – Іди краще коней покорми, там з тебе більше користі буде.

– Подумаєш, лише один раз схибився, – виправдовувався Альваро, але Герман його вже не слухав.

Ближче до ночі в таборі настало затишшя. Люди, натомлені за день вже спали в наметах, і тільки Річарду не спалося. Він вкотре обходив ущелину, не розуміючи, у чому причина його безсоння. Вогнища слабо тліли, і чоловік зняв смолоскип із однієї зі стін, щоб висвітлити собі шлях. Живий вогонь, на відміну магічного, заспокоював Річарда, і привносив деяку впорядкованість у його думки. Полум'я металося з боку в бік від найменшого руху повітря, відкидаючи величезні тіні, що танцювали на стінах. За спиною почулися тихі кроки: черговий обходив табір, оновлюючи смолоскипи, що перегоріли на стінах.