Розділ 6-3 (Річард)

Річарду таки вдалося трохи поспати, і з самого ранку зібравши свої пожитки, він вирушив у дорогу. Пройшовши чотири версти, обраний зійшов із тракту і направив коня ледь помітною стежкою у бік Дикого лісу.

На галявині біля узлісся стояли двоє магів. Річард помітив їх здалеку, але вирішив не звертати з дороги. На об'їзд галявини довелося б витратити багато часу, якого обраний не мав. Та й з магами можна спробувати розійтися мирно. Під'їхавши ближче, Річард оглянув галявину. Коні магів паслися недалеко, чоловіки стояли осторонь і вже помітили обраного.

– Подивіться, хто тут у нас! – вигукнув перший.

– Схоже, це один із обраних зайшов так далеко від свого будинку, – засміявся другий.

Маги вели себе напрочуд самовпевнено, і зі свого досвіду Річард міг сказати, що маги вони посередні, але доведеться їм це пояснити.

Річард спробував проїхати далі, але яскраво червона іскра закляття, що вдарила в землю перед Оніксом, була попередженням. 

Річард зліз із коня і, залишивши меч прикріпленим до сідла, підійшов до магів.

– Мені не потрібні неприємності. Може, розійдемося по-доброму? – запропонував він.

– Чуєш Енріко, він хоче розійтися по-доброму, – перший широко посміхнувся, оголюючи нерівний ряд жовтих зубів.

– Давай закінчувати тут, – зло сказав Енріко. – Приберемо його, якщо з тими не вийшло, треба ж якось виправдовується за провал завдання, – повідомив маг, і з його рук зірвалася синя іскра.

Легкий тріск і фіолетовий спалах, все, що залишилося від закляття. Захисна магія спрацювала бездоганно. Два оглушаючих закляття злетіли з рук Річарда. Одне потрапило в Енріко, а друге з гуркотом розбилося об землю, розлякавши коней магів. Перший маг відправив до обраного чорний розчерк закляття. Захист Річарда впав, але він ухилився і відправив ще одне оглушливе закляття. Мить, і маг лежить непритомний. Обраний перевів дух, і подивився на Енріко. Той уже приходив до тями і намагався стати на ноги.

– Я ж пропонував розійтися по-доброму, – сказав Річард. – Кожного разу одне і те ж, – бідкався обраний.

– Ви всі надто самовпевнені, – злісно пробурмотів Енріко. – Подивимося, що ви заспіваєте, коли ми піднімемося вище за вас і будемо володарювати в Тарлесі!

Річард лише посміхнувся. Він осідлав Онікса, який, на відміну від коней магів, залишився стояти на своєму колишньому місці. Онікс виріс серед магії, і кількома закляттями його не злякати. Направивши коня до лісу, Річард залишив позаду невдалих магів.

І знову загадки. Кого очікували на околицях Браска ці двоє? Можливо, Кіру? Якщо так, то у них нічого не вийшло, оскільки вона була не сама. І хто тоді її супроводжує?З кожною сутичкою магів та обраних самовпевненість магів зростає. Що вони затівають? Невже вони осміляться піти війною проти обраних? І ці чорні блискавки – бойові закляття магії землі, звідки вони у них? Ця магія була частково втрачена, а тут маги при кожній зустрічі демонструють свої уміння в цій магії. Запитань багато, а відповідей немає.

Ліс став густішим, і невелика стежка, все, що залишилося від колись широкої дороги, зненацька зникла з поля зору, загубившись між чагарниками та деревами. Річард спішився, і став пробиратися в потрібному напрямку, намагаючись не втратити з уваги лише йому видний орієнтир. Онікс покірно йшов слідом за ним.

Після полудня чоловік підійшов до руїн. У цьому місці стіна зовнішнього міста майже зрівнялася із землею. Ворота вгадувалися лише за двома напівзруйнованими стовпами, на яких колись кріпилися стулки воріт. Ліс упритул підібрався до міста і оточив його в щільне кільце дерев, але на його територію не ступив. Він вичікує. Чекає на момент, коли невидимий захист міста впаде і тоді Дикий ліс займе свої законні землі.

Залишивши Онікса в лісі, Річард забрав меч і вирушив до міста.

Браск був великим, він лише трохи поступався розмірами теперішньому Ворлену. Вся західна частина міста виявилася зруйнованою, тут височіли гори каміння. Важко вгадувалися будівлі, будинки та вулиці колишнього міста. Річард був у Браску вперше, і зараз він міг лише захоплюватися і жахатися такою руйнівною силою стихій, що вирувала тут.

Обраному знадобилося менше хвилини, щоб зрозуміти, що в місті справді живе магія. Дика невідома магія. Її неможливо описати, але вона відчувається скрізь і в усьому. Час склав свої повноваження тут, у місці, в якому панує магія. Вона господиня у цьому місті. Вона та невидима перешкода, що охороняє місто від руйнування впродовж сотень років. Тільки магія вирішує, хто безкарно може гуляти її володіннями, і хто так само безкарно може їх покинути. Але сміливців майже не залишилося, і лише вітер гуляє покинутими вуличками міста.

Бродити Браском можна було нескінченно довго. До заходу сонця залишалося не так багато часу і Річард, пам'ятаючи слова Карла, збирався залишити місто до темряви. Чоловік прочитав закляття і полегшено зітхнув, коли на кам'яній бруківці заблищала ледь помітна срібляста доріжка. Дика магія хоч і панує у місті, але чужу магію не блокує. Обраний, не зволікаючи, попрямував слідом углиб Браска.

Вулиці змінювали одна одну. Для Річарда вони були безіменними і швидко злилися в нескінченний звивистий кам'яний лабіринт. Він уже не міг відрізнити, де закінчувалася одна і починалася друга. Навколо височіли гори каміння, і тільки срібляста доріжка давала шанс вибратися з цієї круговерті. Ось змійка повернула праворуч і повела Річарда черговою вулицею. Вона відрізнялася від інших: тут стихія стихла, і багато будинків вистояли під її натиском. Річард йшов повільно, оглядаючи вцілілі будинки. У місті панувала гнітюча тиша, вона тиснула, і змушувала поспішати, але обраний так і не прискорив кроку. Раптовий скрип розрізав тишу. Річард напружився і повернувся у напрямку звуку. Його долоня миттєво спалахнула, і яскраві іскри заграли на ній. Погляд обраного спрямувався на дах одного з будинків. Там на верхівці стояв старий флюгер, який розкрутив порив вітру. Здавалося, що цей скрип чутно з усіх віддалених куточків Браска, але флюгерові було все байдуже. Він весело обертався, поблискуючи у променях яскравого сонця.