Розділ 5-2 (Річард)

Робочий день закінчився, і Емма, як завжди наприкінці дня, розставляла по місцях книги, які були затребувані протягом дня студентами та викладачами. Річард обійшов зали архівів і знайшов її в секції рідкісних книг.

– Еммо, мені потрібні книги про Браск!

– Що саме тебе цікавить? – Емма не здивувалася такому пізньому візиту, викладачі мали свої привілеї. – Історія виникнення, архітектура та пам'ятки старовинного міста чи історія руйнування?

– Остання інформація про те, що зараз відбувається на руїнах Браска.

– І що ви всі знайшли у цих руїнах? Є в мене одна книга, щоправда, інформації зовсім мало. – Емма перейшла до секції сучасної літератури, Річард пішов за нею.

– Стривай, а хто ще цікавився руїнами? – зацікавлено запитав Річард.

– Кірстен. Вона забігла учора ввечері до Архіву, і попросила якнайшвидше зібрати інформацію про Браск, Сніжні гори та поселення в горах. Вона була якась дивна, я б навіть сказала що вона трохи не в собі: заклопотана, стурбована, розгублена. Ніколи її такою не бачила. Ось ця книга, – порившись на полицях, Емма дістала невелику пошарпану книгу, і простягла її Річарду. – Доречі, як сьогодні почуває себе Кірстен?

– Рано вранці вона поїхала з міста. Тому можу припустити, що її стан "трохи не в собі" ще триває.

– Куди вона поїхала?

– Оце я й хочу дізнатися, – Річард забрав з рук Емми книгу, і прочитав заголовок, – «Реальність давніх міфів»? Дивна книга, – прокоментував обраний, перегортаючи сторінки книги.

Відкривши книгу на потрібному місці, чоловік почав читати.

"Браск був колись процвітаючим та розвиненим містом. Такий опис ми можемо зустріти у всіх давніх книгах. Але це було ще до війни Протистояння, місто вже майже п'ятсот років як припинило своє існування. Що ж зараз на цьому місці? Охочих це дізнатися, майже не лишилося. Ніхто з тих, хто побував у Браску, так нічого й не розповів світові. Я був на руїнах лише одного разу, і повірте мені, більш моторошного місця я не бачив.

Увійти до міста зараз можна лише через ворота на південному заході. До решти воріт потрібно пробиратися через гущавину непрохідного лісу. Так, Дикий ліс вже впритул підібрався до Браска, і через якісь дві сотні років поглине місто.

Вся західна частина Браска зруйнована вщент, не вціліло нічого. Просуваючись містом на північ і північний схід, все більше трапляється уцілілих будівель. Тут уже вгадуються вулиці, будинки та споруди стародавнього міста. На півдні міста серед руїн залишився вцілілим Собор Святого Бенедикта, рідкісний екземпляр стародавньої архітектури.

Скрізь у місті відчувається магія. Дика магія, від якої не чекаєш нічого доброго. Вона заповнює все місто і зберігає його таким, як і раніше, протягом уже майже п'яти сотень років. Від цієї магії хочеться тікати. І моя вам порада – тікайте!"

– Отже, магія. Емма, ти довіряєш цьому джерелу?

– Карл Вернер досить відомий мандрівник, у нього є ще декілька книг про мандрівки Тарлесом. Немає причин не довіряти йому. До того ж він єдиний хто побував на руїнах Браска і написав про це, решта мандрівників так і не наважилися, або просто вже нема кому писати.

– Тобто більше інформації немає, – зробив висновок Річард.

– В книгах – ні, але можна запитати у автора, – Емма забрала у Річарда книгу, і пішла до каталогу.

– Тобто, у самого Карла Вернера? – перепитав обраний.

– Так, – повідомила Емма, і усміхнулася, – тобі просто щастить. Він живе у Кельцені! Ось адреса.

– Сподіваюся, що мені дійсно пощастить, – мовив Річард забираючи папірець з адресою. – Емма, а що там зі Сніжними горами?

– Кірстен просила знайти щось про поселення у Сніжних горах, але я нічого не знайшла. У нас такої інформації немає.

– Дякую за допомогу, бувай.

Продовження від 21.09

Річард стояв перед будинком, вказаним у записці Емми. Нічим не примітний двоповерховий будинок, такий самий, як і все в цьому кварталі. Обраний постукав у двері. Хвилини очікування здавались нескінченними, і Річард вже подумав, що на цьому все. Але в глибині будинку почулося шаркання. Минуло ще кілька хвилин, перш ніж тишу розрізав скрип вхідних дверей. За ними Річард побачив згорбленого старого з сивим волоссям. Він уважно розглядав несподіваного гостя.

– Чого треба? – досить грубо запитав старий.

– Я хочу поговорити з Карлом Вернером.

– Я не налаштований на розмови, – повідомив Карл, і почав зачиняти двері.

– Я не заберу багато часу. Хочу лише дізнатися про Браск! — у розпачі вигукнув Річард, адже старий вже зачиняв двері.

Карл завмер. Він глянув на обраного і в його байдужих очах на кілька секунд спалахнув вогник. Трохи повагавшись, він відчинив двері.

– Про Браск? – Карл вивчав Річарда чіпким поглядом.

– Так. Мені треба знати, що там зараз.

– Навіщо тобі це хлопче? А втім... – старий задумався, махнув Річарду рукою, запрошуючи увійти. А сам подався всередину будинку.

Обраний йшов за Карлом темним коридором. По обидва його боки припадали пилом купи книг, різні меблі і ще багато всіляких речей. Річард докладав неймовірних зусиль, щоб не натрапити на щось у темряві. Старий, що йшов попереду, просувався досить жваво, що створювалося враження, ніби темрява йому зовсім не перешкода.