Епілог

Аліса

Я побачила їх ще здалеку — дві знайомі постаті серед натовпу, і в ту ж мить щось усередині мене обірвалося, ніби довго натягнута струна раптом луснула від надлишку почуттів. Повітря стало густішим, теплішим, пахло кавою, парфумами й тим особливим, невловимим ароматом рідної країни, який неможливо переплутати ні з чим.

— АЛІІІІСАААА! — голос Фернанди прорізав шум вулиці так гучно, що кілька людей обернулися.

І я вже бігла. Майже не відчуваючи ні підлоги під ногами, ні здивованого вигуку Мілана позаду. Лише вони — мої дівчата, мої рідні, моє минуле, яке раптом стало теперішнім.

Я врізалася в них з усієї сили, буквально застрибнувши в обійми, і ми всі троє захиталися, ледь не впавши просто посеред вулиці. Сміх вирвався сам собою — гучний, неконтрольований, трохи істеричний від щастя.

Ми обіймалися так міцно, ніби намагалися переконатися, що це не сон. Що я справді тут. Що вони справді поруч.

— Боже, ти справжня! — Фернанда стискала мене так сильно, що я ледве дихала. — Я думала, ти прилетиш і одразу зникнеш назад!

— Ти пахнеш Україною, — пробурмотіла Марселла мені в волосся, а потім засміялася крізь сльози. — Хоча ні… ти пахнеш просто собою.

Я розсміялася ще голосніше, відчуваючи, як очі зрадницьки щипає.

— Я… я так за вами сумувала!

Ми відпустили одна одну лише для того, щоб одразу взятися за плечі, обличчя, волосся, ніби потрібно було переконатися, що нічого не змінилося. Що ми все ще ті самі.

Люди проходили повз, хтось посміхався, хтось дивився здивовано, але нам було абсолютно байдуже. Світ звузився до кола наших рук і голосів. До цього вибуху життя, який я так довго стримувала в собі.

— Боже, як я рада тебе бачити! — вигукнула Фернанда, нарешті відступаючи на крок, проте все ще тримаючи мене за передпліччя, ніби боялася, що я знову зникну.

— Таке відчуття, ніби тебе не було років сто! — підхопила Марселла, активно киваючи.

— Годі вам, — я безсило засміялася, витираючи куточок ока. — Всього кілька місяців.

— Мг, «кілька», — протягнула Фернанда, підозріло примружившись. — Для нас це була вічність.

І раптом її погляд ковзнув кудись мені за спину. Посмішка на її обличчі змінилася — стала повільною, хитрою, небезпечно зацікавленою.

— А це… хто?

— Ах! Точно!

Обернулася — і побачила Мілана, який стояв трохи осторонь, ніби навмисно даючи мені цей момент. Він спостерігав за нами уважно, тепло, з тією тихою усмішкою, яку я вже навчилася впізнавати. У його погляді було щось м’яке… майже зворушене. Наче він нарешті побачив частину мене, якої ніколи раніше не знав.

— Давно хотіла вас познайомити, — сказала я, підходячи до нього і беручи під руку, відчуваючи, як його пальці одразу стискають мою долоню у відповідь. — Це Мілан. Той самий Мілан.

Обидві дівчини синхронно підняли брови.

— О-о-о, — протягнула Марселла, переглянувшись із подругою. — Той. Самий.

— Значить, легенда не перебільшувала, — додала Фернанда з таким виглядом, ніби оцінювала рідкісний експонат.

Я закотила очі, легенько вдаривши її по плечу.

— Не слухай їх.

Мілан неголосно засміявся, втім щиро. Його рука залишалася на моїй талії, тепла й заспокійлива.

— Дуже радий нарешті познайомитися, — промовив він м’яко, з легкою інтонацією, яка раптом здалася мені неймовірно привабливою на тлі рідної мови довкола.

— О-о! І ми раді, — заявила Фернанда і… без жодного попередження кинулася його обіймати.

Я навіть не встигла відреагувати. Але Мілан не розгубився. Навпаки — розсміявся і обійняв її у відповідь, легко, відкрито, ніби знав її сто років.

— Ласкаво просимо в божевілля, — пробурмотіла Марселла, теж обіймаючи його з іншого боку.

Вигляд у нього був абсолютно спокійний, навіть веселий, хоча я знала, що всередині він, напевно, трохи приголомшений. І можливо, навіть трішечки хвилювався. Адже ледве не весь переліт він мені про це тільки й говорив.

Коли дівчата відступили, я помітила, що він дивиться на мене. І в цьому погляді було щось особливе — ніби він раптом зрозумів, звідки я така. Звідки моя гучність. Моя відкритість. Моя здатність сміятися на повні груди.

Я стиснула його руку сильніше. І вперше за довгий час відчула себе цілком… вдома.

— В тебе прекрасна португальська, Мілане, — промовила Марселла, здивовано посміхаючись.

— Дякую. Я довго практикувався, — трішечки зніяковіло відповів Мілан, кивнувши. — У мене друг живе неподалік від Ріо. Це він допоміг.

Пляж зустрів нас теплом, яке ніби одразу просочувало шкіру, кістки, саму душу. Сонце вже почало хилитися до обрію, стаючи м’яким, золотим, не таким нещадним, як удень. Повітря пахло сіллю, кокосовим кремом від засмаги, гарячим піском і чимось солодким. Мабуть, карамелізованими горіхами, які продавали десь неподалік.

Я зняла сарафан та босоніжки й одразу відчула, як пісок огортає ступні — теплий зверху й приємно прохолодний трохи глибше. Хвилі повільно накочувалися на берег, залишаючи після себе блискучу дзеркальну смугу, в якій відбивалося небо.