27

Аліса

Я повільно розплющила очі, ніби виринала з теплого, густого сну, який не хотілося залишати. Світло ранку вже пробиралося крізь штори. Таке м’яке, молочно-золоте, воно лягало на стіни, на підлогу, на мої плечі. Повітря в кімнаті було прохолодним, проте ковдра обіймала тіло так ніжно, так заспокійливо, що хотілося згорнутися в ній ще сильніше й просто лежати, нічого не згадуючи, нічого не думаючи.

Але пам’ять все одно повернулась. Ніч. Його руки. Його голос біля самого вуха. Наші тіла.. Те, як я заснула, притиснувшись до нього, ніби так і мало бути завжди. Губи самі собою розтягнулися в м’якій, ледве помітній усмішці. Ця ніч була… правильною. Без жалю. Без сорому. Без страху. Вперше за дуже довгий час я дозволила собі не контролювати нічого — ні почуття, ні думки, ні майбутнє. Просто жити в моменті. Просто бути з ним.

Я повернула голову на подушці, інстинктивно шукаючи тепло поруч. Порожньо. Й усмішка повільно згасла. Я провела рукою по місцю біля себе — простирадло вже охололо. Ніби там давно нікого не було. Серце різко стиснулося, і я миттєво сіла, підтягнувши ковдру до грудей, наче вона могла захистити від цього раптового холоду всередині.

Невже… Невже він справді пішов? Після всього? Після тієї ночі?

Дурна, дурна думка одразу ж прорізала свідомість — така знайома, така болюча. А що, якщо це було помстою? Дзеркальною відповіддю на Ріо. На те, як колись зникла я.

Груди наповнило важким, колючим повітрям. Я змусила себе глибоко вдихнути, ще раз, повільно, намагаючись заглушити паніку, яка вже розгорталася всередині, мов темна хвиля. Думки сипалися одна за одною, не питаючи дозволу, не залишаючи простору для логіки.

І саме тоді пролунав звук. Клацання ключа у замку. Я завмерла. Двері тихо відчинилися, впускаючи до квартири ковток свіжого ранкового повітря й ледь чутний шум під’їзду. І за секунду в арці у спальню з’явився він. Мілан. З кавою в руках. І паперовим пакетом, який він тримав так обережно, ніби там було щось крихке й важливе.

Він теж завмер, побачивши мене вже не сплячою. На мить ми просто дивилися одне на одного — розгублено, трохи ніяково, майже смішно. Він виглядав… до неможливості милим. Трохи скуйовджене волосся, спортивні штани та темна футболка, схоже він встиг забігти додому переодягнутись. І цей вираз обличчя — ніби його застукали за чимось таємним. Наче він щойно вкрав для мене ранок.

— Я думав, ти ще спатимеш, — тихо зізнався він, винувато усміхаючись.

Його тихий голос одразу ж заспокоїв щось у мені.

— А я думала, ти зник, — відповіла я, ледь похитавши головою, і в голосі прозвучало значно більше правди, ніж хотілося б.

Мілан тихо хмикнув і підійшов ближче. Кроки були обережні, ніби він боявся зруйнувати цю крихку ранкову тишу. Сів поруч, трохи продавлюючи матрац, і тепло його тіла одразу відчулося крізь ковдру.

— Хіба я міг? — м’яко промовив він, простягаючи мені стаканчик.

Гаряча кава обпекла пальці приємним теплом, а насичений та злегка солодкуватий запах одразу заповнив простір між нами. А потім він витягнув із пакета невелику коробку, відкрив її — і в кімнату увірвався аромат свіжої випічки.

— Вирішив принести сніданок, — додав він трохи сором’язливо. — Ти ж колись згадувала про кав’ярню неподалік. Я знайшов її… і не втримався.

Я дивилась на нього і відчувала, як щось усередині розливається теплом — тихим, глибоким, небезпечним у своїй ніжності. Тому не думаючи, я нахилилась ближче. Мілан завмер. Буквально перестав дихати. Мої губи швидко торкнулися його щоки. Проте для нього, здається, цього було достатньо, щоб втратити всі слова.

— Дякую, — прошепотіла я.

Коли я відсторонилась, він дивився кудись у стелю, ніби намагався згадати, як працюють легені. Щоки його помітно почервоніли.

— Ти думала, я зник так само, як ти колись? — нарешті озвався він, криво усміхаючись.

Я закотила очі, ховаючи справжні емоції за удаваним роздратуванням.

— Так, — буркнула я. — Думала, вирішив помститись.

Чоловік підняв брови, ніби щиро здивувався, а потім зітхнув.

— Навіть не думав про це… хоча… Шкода, що не здогадався раніше.

Я штовхнула його плечем, втім він лише розсміявся — тихо, тепло, так по-живому, що в грудях щось знову перевернулося.

— Дурень.

— Можливо.

На мить між нами повисла м’яка тиша. Та, що не тисне, а навпаки — огортає. Аж поки Мілан раптом прочистив горло і вмить став серйознішим.

— Чесно кажучи… я прокинувся дуже рано, — почав він повільно. — І… мабуть, у мене з’являються божевільні ідеї о шостій ранку.

Я насторожено звела брови. Він глибоко вдихнув, ніби збирався стрибнути у воду, а потім дістав телефон і простягнув мені. На екрані був відкритий додаток бронювання.

Я відчула, як у грудях щось насторожено завмерло.

— Це… що? — обережно перепитала я, беручи телефон.

— Наші квитки, — спокійно відповів він.

Моє серце зробило один дуже повільний, дуже важкий удар.

— Куди?..