26

Мілан

— Ти сумуєш за домом? — тихо поцікавився я, повільно проводячи пальцем по її оголеному плечу, що виглядало з-під бордової сукні.

Ми вже довгий час сиділи на дивані, притиснувшись одне до одного, у тій особливій тиші, яка виникає тільки між людьми, яким не потрібно вигадувати теми для розмови. З телевізора ледь чутно лилася якась стара мелодія — знайома, але настільки віддалена, ніби долинала з іншої кімнати або навіть з іншого життя.

— Ти маєш на увазі Бразилію? — м’яко перепитала вона, повільно повертаючи голову. Її волосся ковзнуло по моїй шиї теплим шовком. Аліса підперла щоку ліктем, сперши його мені на груди, і тепер дивилася просто в очі — відкрито, уважно, без жодного захисту.

Я лише кивнув.

— Є ще місця, які ти вважаєш своїм домом? — додав я, ледь усміхаючись, нахиляючи голову набік.

Вона раптом усміхнулась широко, по-дитячому щиро — і знову вклалась мені на груди, ніби так було природніше. Її щока торкнулася тканини моєї сорочки, і я відчув, як вона тихо видихнула — довго, розслаблено.

Потім її пальці знайшли мою долоню. Вона взяла її обережно, майже шанобливо, розгорнула, ніби щось дуже крихке, і почала розглядати. Торкалася подушечками пальців до моїх — проводила по лініях на шкірі, по кісточках, по невеликих шрамах. Так уважно, ніби читала якусь історію, написану не словами.

— Сумую, — тихо зітхнула вона. І в цьому одному слові було більше правди, ніж у будь-якій довгій сповіді. — Дуже сумую.

Аліса зробила паузу, ніби прислухаючись до чогось всередині себе.

— Там залишилися мої рідні… друзі… навіть мій песик.

— В тебе є песик? — я мимоволі здивувався. Чомусь ця деталь видалася мені неймовірно важливою. Живою. Домашньою.

— Мг, — ледь протягнула вона, і я відчув, як її губи знову розтягнулися в усмішці, притиснутій до моїх грудей. — Він зараз живе з мамою. На фермі.

— На фермі? — перепитав я вже тихіше, ніби боявся злякати цю історію.

— У нас велика ферма в Бразилії, — продовжила вона, і в її голосі раптом з’явилося тепло, якого раніше не було. — Там усе справжнє. Курки, корови, коні… пил, сонце, запах сіна… і ці неймовірні заходи сонця, від яких небо стає помаранчевим, ніби хтось розлив фарбу.

Я тихо хмикнув, кілька разів кивнувши. Намалювати це в уяві було легко — її там, босу, засмаглу, з розкуйовдженим волоссям, яка сміється серед цього простору.

— Мій вітчим цим займається, — додала вона, повільно проводячи нігтем по моїй долоні. — Це його сімейна справа. Ферма передається з покоління в покоління. Він тепер головний… а потім усе перейде до його старшого сина.

— У тебе є щось типу брата? — обережно уточнив я.

— Не зовсім. Ми майже не бачимося. Він живе в іншому місті… у нього своє життя. Ми… не близькі.

Я замислився на мить, дивлячись у стелю.

— Я завжди хотів брата, — тихо зізнався. — Мені здається, з кимось поруч жити легше. Веселіше. Менше тиші в домі.

Вона підняла голову й глянула на мене уважніше — так, ніби намагалася зрозуміти щось важливе між рядків.

— Ну… мої батьки розлучилися, коли мені було років п’ять, — сказала вона спокійніше, але голос став тихішим. — Зараз у кожного своя родина. Свої діти. Свої історії. Я… ніби є в них, але водночас — ні.

Її пальці раптом завмерли на моїй долоні.

— Я не дуже близька з ними всіма, якщо чесно.

Я м’яко стиснув її руку у відповідь. Без слів. Просто щоб вона знала — я почув.

— Тоді з ким ти найближча там?

Вона посміхнулася — і ця усмішка була зовсім іншою. Теплішою. Світлішою.

— Фернанда… Марселла… Беллі.. Мої подруги.

І раптом її голос ожив.

— Ми виросли разом. Знаєш, такі люди, з якими не потрібно пояснювати, чому ти плачеш або чому мовчиш. Вони просто… знають. Фернанда завжди була найсміливішою — вона могла полізти через паркан о третій ночі, щоб вкрасти манго у сусідів. Марселла — навпаки, тихенька, але саме вона завжди казала найрозумніші речі. А Беллі… — Аліса тихо засміялася. — Беллі — це хаос. Вона могла заговорити будь-кого. Навіть злого продавця на ринку.

Я слухав і ловив себе на тому, що уявляю цю її іншу версію — ту, якої я ніколи не бачив. Без броні. Без сарказму. Без холодної впевненості. Просто дівчину, яка сміється під бразильським сонцем.

— Ти дуже їх любиш, — прошепотів я.

Аліса підняла голову й подивилася на мене так, ніби я щойно сказав щось очевидне, але важливе.

— Дуже.

Ми декілька секунд мовчали, а вона раптом підсунулася ближче повністю розвертаючись до мене обличчям, притиснувшись щокою до грудей сильніше.

— Але зараз… — її голос став зовсім тихим, майже вібрацією. — Зараз я не почуваюся самотньою.

Моє серце пропустило удар. Я обережно провів рукою по її волоссю, притискаючи її до себе — повільно, ніби боявся зробити щось занадто різко й зруйнувати цю крихку близькість.