24

Мілан

Я сів в авто випадково грюкнувши за собою дверима. Двигун завівся з першого разу, але звук здався мені надто гучним у цій тиші. Ніби машина теж знала, що говорити зараз не можна. Я виїхав з подвір’я батьків і механічно повернув кермо на знайомий маршрут. Руки робили все самі. Пам’ять тіла працювала краще, ніж моя власна голова.

Ми мовчали. Світло ліхтарів ковзало по лобовому склу, розбивалось на жовті смуги і зникало. Кожна наступна була схожа на попередню. Як думки. Як спроби щось згадати, які постійно обриваються.

Я стискав кермо сильніше, ніж потрібно. Пальці побіліли, проте я не помічав болю.

Він забув мене. Ці три слова били по скронях, мов пульс. Знову. І знову.

— Пробач, — сказав я раптом, не відриваючи погляду від дороги.

Голос прозвучав глухо. Чужо. Наче зовсім не мій.

— За що? — тихо спитала Аліса.

Я зітхнув, знизивши плечима.

— За це все. За вечір. За… нього. За те, що ти це бачила. Це не мало бути так. Не сьогодні. І точно не при тобі… ну.. чи принаймні я мав би попередити про цю… хворобу.

Вона мовчала кілька секунд. Я відчував її погляд боком. Такий спокійний, уважний. Не жалісливий. І від цього ставало ще важче.

— Мілане… Це життя. Не сценарій.

Я натягнуто усміхнувся, стиснувши кермо.

— Знаю. Я ж юрист, — хмикнув криво. — Люблю факти. Логіку. Контроль. Просто…  Я завжди знав, що це станеться. Нам казали. Попереджали. Пояснювали.

Я замовк, бо горло раптом перехопило.

— Але в голові воно одне. А коли твій батько дивиться на тебе, як на чужого…

Світло чергового ліхтаря ковзнуло по дзеркалу заднього виду. Я побачив своє відображення і ледь впізнав себе.

— Він ще сьогодні вдень питав у мами, чому в дворі стоїть «чужа машина», — продовжив я тихіше, наважуючись взагалі говорити. — Моя. Він дивився на неї, як на якийсь.. не знаю…  доказ злочину.

Я смикнув кермо трохи різкіше, ніж треба, проте швидко вирівняв.

— А потім переплутав мене з лікарем. Назвав «молодим спеціалістом». І посміхнувся.

Гірка усмішка сама з’явилась на губах.

— Я подумав: окей. Може просто втомився. Буває… А потім… — я ковтнув повітря. — Потім він навіть не знав, як мене звати.

Аліса повільно потягнулась і накрила мою руку, що безвольно лежала на підлокітнику, своєю. Її пальці були теплі, живі, справжні. Не співчутливі — просто присутні. Наче вона не намагалася мене втішити. Вона просто була тут. Зі мною. І цього раптом виявилось достатньо, щоб щось усередині не розсипалося остаточно.

— Найстрашніше знаєш що?.. — прошепотів я, дивлячись на дорогу, що повільно тягнулась під колесами. — Не те, що він мене забув.

Я звернув на її вулицю, автоматично скинувши швидкість. Двір був напівтемний, лише поодинокі вікна світилися теплими прямокутниками, ніби чужі життя тихо існували поруч, не знаючи, що світ щойно зламався десь тут, у цій машині.

— А те, що я побачив у його очах страх.. Він не розумів, чому якийсь чоловік дивиться на нього так… так боляче.

Я різко видихнув.

— І я не маю права злитися. Не маю. Бо це він. Навіть попри цей клятий Альцгеймер, це все ще був мій батько, — тяжко та втомлено зітхнув.

Тиша після цих слів стала густою. Майже матеріальною.

Машина плавно підкотилась до її під’їзду і зупинилась. Двигун замовк, і разом із ним ніби стих останній захист між мною та реальністю.

Тиша накрила нас повністю.

Я не поспішав повертатися до неї. Просто сидів, дивлячись уперед — на темний асфальт, на облуплену фарбу бордюру, на пляму світла від ліхтаря. На будь-що, аби не зустрічатися з її очима. Бо якщо подивлюсь — доведеться визнати, що це сталося насправді.

— Я не знаю, що буде далі, Алісо, — сказав я тихо. Без захисту. Без іронії. — Але знаю одне. Це тільки початок. І я… не впевнений, що готовий до кінця.

Я нарешті повернув голову до неї.

Вона дивилась уважно. М’яко. Без жалю. І від цього боліло ще сильніше.

— Але сьогодні… Дякую, що була поруч. Це… багато значить. І для мами. І особливо для мене.

Мені стало нестерпно залишатися всередині цієї машини. Здавалося, якщо просиджу тут ще секунду — просто задихнуся.

Я різко відчинив дверцята і вийшов, холодне нічне повітря вдарило в легені, змусивши різко вдихнути. Обійшов авто, відчинив її двері — механічно, як завжди, як мене вчили. Як робив тисячу разів.

Аліса вийшла, і ми опинилися навпроти одне одного.

— Мілане, — тихо промовила вона.

Я підняв погляд і одразу пошкодував. Її очі були занадто близько. Занадто живі. Занадто небезпечні для мого теперішнього стану. Кілька секунд я дивився, не в змозі відвести очей. А потім все ж опустив погляд у асфальт, розглядаючи тріщини, ніби там можна було знайти відповідь, як пережити цей вечір.