23

Аліса

Ми під’їхали до будинку вже надвечір. Я одразу зрозуміла, що це не просто «батьківський дім», а місце з історією. Великий доглянутий світлий будинок із широкою терасою, теплим світлом у вікнах і садом, який виглядав так, ніби тут люблять вечори, чай і довгі розмови. У повітрі пахло чимось домашнім — випічкою, яблуками і приємним спокоєм. Таким, що забуваєш про весь хаос, щойно перетинаєш поріг цього дому.

— Не хвилюйся, — несподівано сказав Мілан, глушачи двигун. Всю дорогу ми не розмовляли, ніби даючи собі більше часу подумати про все і водночас нічого. — Мама тебе вже обожнює. А це вже небезпечно.

— Саме це й лякає, — пробурмотіла я, опустив очі собі на коліна. — Боюсь навіть уявити, що думає про мене твій батько.

Він усміхнувся так, ніби знав щось, чого я ще не знала, й обійшов авто, щоб відкрити мені дверцята. Цей жест був таким простим… і таким неочікувано теплим.

Я зробила глибокий вдих перед тим, як підійти до дверей.

— Якщо що, — прошепотіла я, вирівнюючи спину. — Я можу втекти через паркан.

— Тільки разом зі мною, бо я навіть вже хочу це зробити… — так само тихо відповів він і натиснув дзвінок.

Двері відчинилися майже миттєво.

— Алісо! — вигукнула Алла Сергіївна так, ніби чекала мене все життя. — Нарешті!

Я навіть не встигла нічого відповісти — мене одразу обійняли. Без пауз, без формальностей, без обережності. Просто притиснули до себе тепло й міцно, по-материнськи, так, як давно ніхто не обіймав. В її парфумах було щось знайоме й заспокійливе — ваніль, квіти, дім.

— Проходь, сонечко. Ти зголодніла? Звісно, зголодніла. Я стільки всього приготувала.

Я ковзнула поглядом через її плече й спіймала Мілана. Він усміхався. Спокійно. Впевнено. І трохи знущально — з мене, з ситуації, з того, як легко я дозволила втягнути себе в цей сімейний вир. Потім просто розвів руками, мовляв: сама винна.

— Я зрозумів… — протягнув він. — Син більше не потрібний?

— Ти що таке кажеш, Мілан! — Алла Сергіївна закотила очі й легенько дала йому потиличника. — Ти як зранку сказав, що привезеш Аліску, то я така щаслива була!

— Зранку? Мілан казав, що ви ще вчора йому передали.

Я перевела на нього погляд. Він мовчав. Просто усміхався з тим самим абсолютно невинним виразом обличчя, який завжди з’являвся тоді, коли він чудово знав, що спійманий.

— Я кликала тебе вже давно, — зітхнула Алла. — А цей паскудник, схоже, спеціально мовчав.

— Ма-ам…

 І раптом я відчула себе… на своєму місці. Абсурдно. Неправильно. Але чесно.

Ми пройшли далі. У вітальні було затишно: м’яке світло ламп, фотографії на стінах, запах кориці й чогось м’ясного з кухні. Я ковзнула поглядом по полицях — сімейні фото, Мілан у різному віці. Усміхнений хлопчик. Підліток із впертим поглядом. Дорослий чоловік, якого я знала занадто добре… і водночас ніби зовсім ні.

— Сідай, Алісо. Я вже все накрила на стіл, тому зараз будемо вечеряти. Міле, веди батька.

Мілан лише кивнув та швидко зник за стіною.

— Можливо, Вам чимось допомогти? — запитала я, поправляючи свою сукню. Сьогодні я вибрала більш стриманий та елегантний варіант. А ще це та сама бордова сукня, яку нещодавно Мілан подарував мені у знак вибачення за пролиту на мене каву. Здається, він цього ще навіть не помітив сьогодні. Або дуже гарно приховує це.

— Ні, Алісо, все добре, — вона широко посміхнулась, вказуючи на стілець навпроти неї. — Сідай. Розказуй, як ти? Мілан не дістає?

— У мене все стабільно, — я посміхнулась, сідаючи навпроти. — Робота, дім, подруги… І ні, ваш син мене не дістає. Хіба що інколи вимагає ну дуже багато паперової роботи.

Я зітхнула.

— Принаймні по ночах не дзвонить.

— А треба було б, Алісо! — Алла гучно засміялась, плеснувши долонями.

І чомусь я теж засміялась.

— Чого ви смієтесь тут? — буркнув Мілан, повертаючись і обережно підтримуючи чоловіка поруч із собою.

Я обережно оглянула батька Мілана, що виглядав стримано, проте водночас дуже поважно. Його погляд був уважним, і в ньому читалась та сама спокійна сила, яку я часто помічала в очах Мілана. Вони були схожими, однак не сказала б, що сильно. Напевно, Мілан був більше у маму…

— Добрий день, — привіталась я, обережно підводячись зі стільця.

— У нас гості, — чоловік посміхнувся, киваючи декілька разів, та обережно сів за своє місце. — Радий бачити нові обличчя.

— Алісо, це мій тато — Ростислав Ігорьович, — Мілан торкнувся мого плеча, ніби ненароком. — Тато, це Аліса. Моя подруга. Ми працюємо разом.

— То… це та сама Аліса, — Ростислав Ігорьович опустив погляд, а потім подивився на дружину. — І ти мовчала…

Я помітила це. Як на секунду змінився погляд Алли. Лише на секунду. А потім вона знову усміхнулась — ширше, ніж потрібно.

— Ну ж бо, вечеряти, м?

За столом було… дивно легко. Розмови текли самі собою. Про подорожі, про роботу, про Бразилію. Алла Сергіївна слухала мене так уважно, ніби кожне моє слово було важливим. Вона розпитувала про родину, про мову, про дитинство, а ось Ростислав Ігорьович навпаки більшу частину мовчав. Лише декілька разів перепитував одне й те саме, ніби пропускав все почуте крізь вуха…