22

 Мілан

Я зайшов до офісу значно пізніше, ніж зазвичай. І це було… дивно приємно.
Вперше за довгий час я дозволив собі не підхоплюватися зі світанком, не прокручувати в голові списки справ, не жити за таймером. Декілька зайвих годин сну відчувалися майже як розкіш — така, що змушує совість незручно ворушитися десь усередині, але все одно не шкодувати.

Тим паче я знав, що сьогоднішній день не вимагав від мене нічого надлюдського. Жодних судів, жодних засідань, жодних зустрічей із людьми, які дивляться так, ніби твоє життя — це ще один пункт у їхньому календарі. Усе це чекало мене вже з наступного тижня. А поки що… залишок цього тижня обіцяв бути спокійним. Принаймні я дуже хотів у це вірити.

Я пройшовся офісом, киваючи, вітаючись, обмінюючись короткими фразами з персоналом. Усе було знайоме, звичне, майже механічне — аж доки мій погляд не спіткнувся об одну конкретну постать.

Аліса сиділа за своїм робочим місцем, рівно, впевнено, зосереджено дивлячись у екран ноутбука. Її пальці швидко ковзали по клавіатурі, ніби вона вела мовчазний діалог зі своїми думками. Навіть пасмо темного волосся, що впало їй на щоку, вона машинально заправила за вухо, не відриваючись від тексту.

Вона була настільки занурена в роботу, що навіть не помітила мене. То ж я зупинився поруч і на мить дозволив собі просто подивитися. На цю зібраність. На цю спокійну впевненість. На те, як природно вона тут виглядала, ніби завжди була частиною цього простору.

— Що цікаве пишеш? — тихо запитав я, спершися ліктями на її стіл.

— Боже! — Аліса здригнулась, різко піднявши на мене свої темні очі. — Ви можете не підкрадатись, Мілане Ростиславовичу?

Я усміхнувся, знизивши плечима.

— Я сподіваюсь, на сьогодні нічого серйозного не з’явилось випадково? Бо я зовсім не  в настрої працювати зараз…

Вона подивилася на мене з-під лоба, повільно підіймаючи одну брову — так, ніби я щойно зізнався у злочині проти людства.

— А на що ж тоді є настрій? — спитала вона, підперши підборіддя долонею й кліпаючи очима з удаваною невинністю.

— На щось таке, — я посміхнувся, знижуючи свій голос, та нахилився ближче до дівчини, майже змовницьки. — Що зветься «дружнім побаченням». М? Як гадаєш?

Вона закотила очі й голосно цмокнула язиком, але я встиг помітити ледь помітну усмішку в кутиках її губ.

— Ти не у своєму розумі сьогодні, — прошепотіла Аліса й демонстративно повернулася до мене спиною, удаючи, що шукає якісь документи на полиці.

Я не втримався й повільно ковзнув поглядом по її спині. Тонка біла сорочка ледь просвічувала у світлі офісних ламп, і в цьому було щось небезпечно звабливе. Настільки, що я на мить забув, де ми й ким я тут маю бути.

— Мілане Ростиславовичу, — її голос раптово став серйозним. Вона глянула на мене через плече. — Йдіть працюйте.

Я хмикнув і миттєво випрямився. Лисиця..

— Тарновський!

Я швидко повернув голову — і наткнувся на знайоме обличчя, яке в одну секунду зіпсувало мій настрій. Батько Діани. Бляха.

— Вітаю, Вікторе Андрійовичу! — я натягнуто посміхнувся, прочистивши горло. — Чим зобов’язаний?

— Ти ще питаєш? — гаркнув він, кивнувши в бік мого кабінету. — Поговорімо.

Я мовчки жестом запросив його пройти першим. Перед тим встиг кинути погляд на Алісу — вона виглядала стривоженою. Я коротко усміхнувся їй, мовляв, усе гаразд, і зайшов до кабінету слідом за своїм колишнім майже тестем.

— То, що вас привело до мене, Вікторе Андрійовичу? — запитав я, сідаючи за стіл.

Навколо цього чоловіка буквально літала ненависть. Вона відчувалася в кожному русі, у кожному погляді. Авжеж, я знав, навіщо він прийшов. Але навіть так… це було занадто.

— Мілане, ти нічого не поплутав, га? — він ударив кулаком по столу, вп’явшись у мене поглядом.

— Перепрошую?

— Не вдавай дурня, Тарновський. Погрались у свої «кішки-мишки» — і досить. Повертаєшся до Діанки. Досить цього цирку. У вас весілля буквально на днях заплановане.

Я моргнув. А потім мало не розсміявся.

— Перепрошую? — повільно перепитав я, звівши брови. — Вікторе Андрійовичу, між мною та вашою донькою все давно завершено. Все.

Втім, він і далі стояв, не зрушивши з місця, свердлячи мене поглядом, ніби намагався змусити реальність змінитися силою волі. Здавалося, він або не міг цього прийняти… або просто не хотів.

— Я не знаю, що саме вам розповіла Діана, — додав я вже холодніше. — Але ми з нею розійшлися. Остаточно. Весілля не буде.

 І він мовчав надто довго. Так, ніби намагався переварити почуте, але кожна секунда цієї тиші лише сильніше стискала повітря в кабінеті.

— Ти жартуєш, — нарешті процідив Віктор Андрійович. Його голос став тихішим, проте від цього лише небезпечнішим. — Чи ти просто вирішив погратися з моїми нервами?

Я відкинувся на спинку крісла, склавши руки на грудях. Спокій. Лише спокій.
Хоч усередині вже піднімалася хвиля роздратування.

— Я не жартую. І не граюся з вами. Я прийняв рішення. Повністю усвідомлене й точне рішення.