21

 Мілан

Я знав, що мені не варто було дивитись на неї так довго. Особливо тоді, коли вона зробила крок ближче і сказала те своє «хоча б одну пісню». Але, чорт забирай…
Аліса була тією жінкою, від якої неможливо відвести погляд. І коли вона всміхнулась так, ніби кликала мене не лише танцювати — мені стало зрозуміло, що шляху назад уже немає. Не з нею. Не зараз.

Її долоня в моїй руці була маленькою, теплою, напрочуд впевненою. Я провів дівчину крізь темнішу частину пляжу назад до світла, і весь цей час ловив себе на тому, що хочу лише одного — не відпускати.

Музика била ритмом у пісок, люди навколо сміялися, хтось плескав у долоні під латинський біт. Проте все це здавалось мені далеким шумом — поки вона не обернулась до мене, кидаючи той виклик, який я завжди бачив у її очах.

— Ну що, босе, — сказала Аліса, трохи кивнувши під ритм. — Давай подивимось, як ти рухаєшся поза офісом. Чи не забув, як це… просто танцювати.

Боже, якби ж вона знала, що робить зі мною одним цим тоном…

— Я не танцюю, я — живу, — миттєво відповів я і посміхнувся, підійшовши до неї ближче на крок.

Здається, Аліса точно зрозуміла та згадала ці слова, втім змовчала. Лише відкинула назад голову, усміхнулась і продовжила рухатись у такт, абсолютно не соромлячись ні мене, ні натовпу, ні того, як її тіло ловило кожен ритм. У ній була свобода — справжня, вибухова, гаряча. Та, якої мені завжди бракувало.

Я поклав долоні на її талію — спершу легенько, лише намацуючи межі. І зупинився.
Чекав, чи вона відсторониться, скаже «ти переборщив» або зробить той свій фірмовий крок назад. Але вона не рушила. Навпаки — притиснулась на півкроку ближче, ніби дозволяючи мені більше.

Чорт.

Музика стала гучнішою, ритм — швидшим, хвилі відбивалися світлом ліхтарів, однак я бачив лише її. Дівчина рухалась упевнено — зовсім не так, як в офісі, де тримала дистанцію. Тут Аліса була собою. І, можливо, трохи більше.

Коли вона поклала руки на мої плечі й підняла на мене свій погляд, що мені навіть стало важко дихати. Серйозно. Не просто важко. Я немов заціпенів.

— І ти казав, що не танцюєш, — прошепотіла вона, нахилившись трішки ближче, щоб перекричати музику. Її губи були десь надто близько.

— Я багато чого кажу, — відповів я низько, майже на вушко. — Але не все варто сприймати буквально.

Я відчув, як її плечі ледве тремтять — від сміху чи від чогось іншого, важко було сказати. Ми рухались в одному ритмі — і в якийсь момент я зрозумів, що тримаю її вже не просто обережно, а повністю: так, ніби її тіло природно лягає в мої руки.
Хвиля музики накрила нас, пісок був теплим під ногами, і думка, яка пронизала мене, була небезпечною:

Я скучив за цим.

За нею.

За тим відчуттям, що поруч зі мною — людина, яка може мене зламати… яка вже колись зламала… але я все одно тягнуся до неї.

Аліса підняла голову та поглянула мені просто в очі — і я побачив відображення вогників у її зіницях. Гаряче. Небезпечне. Рідне.

— А знаєш, Мілане… — тихо промовила Аліса, проте достатньо, щоб я почув крізь шум вечірки. — Ти мав рацію.

— В чому саме? — я нахилився ближче, не стримуючись.

Вона усміхнулась так, що я відчув, як у мене на спині пробіг струм.

— Ти справді можеш здивувати.

Я не знав, що саме стало тригером — її слова, її руки в моїх, чи те, як вона дихала так близько, ніби хотіла, щоб я відчув кожен подих… Втім раптом світ навколо нас здався надто гучним, надто близьким, надто чужим. А вона — надто потрібною.

Музика перейшла на повільніший ритм, а люди навколо — ніби розчинились. Хтось сміявся, хтось кричав на іншому кінці пляжу, але я чув тільки її серце. Воно билося так швидко, що я був майже впевнений, що вона теж це помічала.

Аліса зробила півкроку назад, ніби намагаючись відгородити себе від того, що починало між нами займати занадто багато повітря. І я встиг схопити її за долоню. Не міцно. Не владно. Просто так, щоб вона знала: я не хочу, щоб цей момент закінчився.

— Гадаю, — прошепотіла вона, однак я все почув. — Тут занадто гучно. І вже досить пізно.

Я сумно всміхнувся і  тільки мовчки кивнув.

Ми повільно пішли з пляжу. Проте навіть тут пахло сіллю й нічним морем, а звук вечірки залишався далеко позаду, як щось, що давно перестало мати значення.

Аліса стояла поруч — спокійна, але з тією небезпечною іскрою в очах, яка завжди робила її несхожою ні на кого. Я просто якийсь час дивився на неї, а вона відповідала тією ж взаємністю. І ця мить затягнулась, розрослась між нами, наповнилась очікуванням.

— Мілане… Якщо ти хочеш щось сказати — скажи.

І я хотів. Боже, як я хотів сказати, що я скучив. Що вона розносить мій спокій вщент однією своєю появою. Що я п’ять років не міг забути її сміх. Що я хочу тримати її все життя так, як тримав хвилину тому на танцполі. І що якщо я зараз зроблю ще один крок — то це вже буде не просто дружба. Це ніколи не була просто «дружба». Ніколи…

— Я не впевнений, чи маю право, — промовив я, переводячи погляд кудись убік.