20

 Аліса

Я стояла перед пляжем, де вже лунала гучна музика, змішуючись із шумом прибою. Повітря було густе від солі, диму барбекю й ароматів коктейлів, а вогники гірлянд розсипались по узбережжю, мов зірки, що спустились на землю. Я вийшла з таксі, яке прислав Мілан за мною, і на мить просто завмерла, вдихаючи все це — атмосферу свободи, тепла, вечірнього вітру, що розвіював волосся й шепотів: відпусти.

Я не була певна, чи зробила правильний вибір. У легкій лляній сукні кольору пісочного золота, з босими ногами, я почувалась собою.. Як вдома. Надто… справжньою. І все ж — дивно правильно.

— Ну, Алісо, якщо вже вв’язалася в це, то тримайся гідно, — прошепотіла я сама собі, закинувши сумочку через плече, й рушила вперед, по піску, тримаючи в руці свої босоніжки.

Десь попереду, біля бару, грав діджей, навколо сміялись люди, танцювали, обіймались, хтось розливав шампанське просто у повітря. А потім я побачила його.

Мілан стояв неподалік від усіх, у світлі ліхтарів та заходу сонця. У молочній лляній сорочці, яку вітер розвівав на грудях, білій майці і світлих джинсах. Сонце вже майже сіло, кидаючи останні промені на його обличчя, і він виглядав... занадто спокійним. Занадто привабливим.

Його погляд упіймав мій одразу, наче він відчув мене ще до того, як я ступила на пісок. Посмішка торкнулась його вуст, та не та, звична стримана й ділова, а інша, тепла, майже ніжна.

— Я вже почав думати, що ти передумала, — сказав він, коли я підійшла ближче. Його голос заглушав шум хвиль та музики, однак я все одно чула кожен відтінок інтонації.

— Я розглядала це як реальну можливість, — відповіла я, трохи всміхнувшись. — Але таксі вже було на півдорозі.

— Значить, доля, — він знизав плечима, а очі спалахнули тим знайомим вогником. — А долі, як відомо, краще не перечити.

Я глянула навколо — світло від факелів малювало відблиски на воді, музика ставала повільнішою, а натовп навколо ніби розмивався. Декілька людей плавали у морі, хтось обіймався на піску, сміх, пляшки, брязкіт келихів — усе це зливалося в одну пульсацію життя.

Мілан простягнув мені келих із якимось яскравим коктейлем.

— Не знав, чи схочеш ти пити після вчорашнього, тому взяв безалкогольний.

Я широко посміхнувся, поправляючи волосся.

— За що п’ємо? — спитала я, трохи іронічно, взявши його з рук.

— За життя, — тихо промовив він, усміхнувшись.

Я відпила ковток. Напій був солодкий, трішки пекучий — як сама ідея бути тут із ним. Ми стояли поруч, мов двоє чужих, що наче вперше зустрілись, однак дивним чином знали одне одного надто добре.. Хоча навіть в перший вечір нашого знайомства ми вже поцілувались…

— Знаєш, — почав Мілан, дивлячись десь поверх мого плеча. — Я так давно мріяв про такий вечір. Без краваток, без галасу міста, просто море, музика і хтось поруч, з ким не треба говорити про роботу.

— І що, вийшло? — я кинула короткий погляд на нього, відчуваючи тепло внизу.

— Майже, — він усміхнувся куточком губ. — Залишалось тільки дочекатись тебе.

Я відчула, як серце зрадницьки стиснулось. Мілан іронічний — це одне. Мілан холодний та віддалений — це друге. Але Мілан щирий і такий відвертий, як зараз, — це вже зовсім інша історія. І, здається, вона починалась просто зараз, під шум хвиль і запах кокосових свічок.

— Ти фліртуєш зі мною, Мілан Ростиславович? — я зволожила губи, уважно стежачи за його очима, що прямо-таки поглинали мене. — Ми друзі, якщо ти раптом забув.

Мілан хмикнув, сміючись, та закусив свою губу, покрутивши в руках свій келих.

— Я дуже поганий друг, Алісо, — просто відповів він, несподівано взявши мене за руку. — Ходімо.

І, не відпускаючи мої пальці, потягнув мене ближче до берега. Пісок був прохолодним, море торкалось ніг, і весь світ звузився до цього моменту — нашого дихання, його теплої руки й нескінченного моря попереду.

Я вперше за довгий час не думала, що буде потім. Існувало тільки «зараз». Здається, навіть вечірку не помічала.

Ми зупинилися майже біля самої води. Хвилі, лагідно підповзаючи до берега, змивали наші сліди, немов намагаючись стерти саму пам’ять про те, що хтось щойно тут стояв. Над головою — безкрає небо, під ногами — прохолодний пісок, а поруч — він. І чомусь це здавалося безпечним. Навіть… затишним.

Мілан стояв трохи збоку, спостерігаючи за тим, як я занурюю пальці ніг у піну хвиль. Вітер грайливо розвівав поділ моєї сукні, і я відчула, як його погляд ковзає по мені — уважний, спокійний, втім з тим вогнем, який важко приховати.

— Я хотів би перепросити в тебе, — тихо сказав Мілан, ніби боявся злякати саму тишу. Його голос звучав трохи хрипко, глибоко, і в ньому не було жодної тіні іронії чи звичної холодності. — За те, що... так поводився з тобою з найпершого твого дня тут. І за те, що… можливо, через мене ти вчора... напилась. І… — він коротко видихнув, опустивши погляд у пісок, ніби слова здавались йому важчими, ніж визнавати поразку. — Коротше, за все те, що зробив. Пробач мені.

Я мовчала, не зрушуючи з місця. Морський вітер заплутався в моєму волоссі, обплітав обличчя, наче теж хотів щось прошепотіти. Лише тоді я повільно озирнулась. Його очі вже не ховалися за тією звичною маскою байдужості, не кидали коротких, холодних поглядів — вони дивилися прямо, чисто, відверто. І в них було щось зовсім інше — справжнє, живе, небезпечне. Від того подих збився, а серце зробило той самий болісно-солодкий удар, що завжди, коли він поруч.