19

Аліса

Я прокидалася повільно, наче після довгого сну, крізь який важко пробивався світанок (чи можливо навіть день?). Повіки здавались важкими, тіло — наче не моє, розслаблене й безсиле. Легкий подих прохолодного повітря торкнувся моїх рук, ніг, шиї, змусивши шкіру вкритись мурашками. В кімнаті пахло свіжістю, морським шумом… і чимось чоловічим — теплим, гострим, ненав’язливим.

Я машинально потягнулась, і тільки тоді зрозуміла, що навколо щось не так. Простирадла були не мої — не ті ніжно-бежеві, до яких я звикла, а темно-сірі, майже графітові, з ідеально випрасуваною текстурою. Постіль — надто велика. Запах у повітрі — чужий. І я різко розплющила очі.

Сонце било прямо у вікно, розливаючи теплі смуги по кам’яній стіні навпроти. Кімната виглядала… надто дорого. Холодна, лаконічна, стримана, проте гармонійна. Стіни з необробленого бетону перемежовувались червоною цеглою, темне дерево — у підлозі, меблях, навіть у рамах картин. Ніби якийсь інтер’єр зі старих американських ромкомів. Тільки не кажіть, що я напилась настільки, щоб потрапити до якогось дизайнерського журналу.

Я повільно сіла. І серце застрибало в грудях. Білизна. Тільки білизна. Я була тільки у своїй бордовій мережевій білизні…

— О Боже…

Голова гуділа й нагадувала про себе з кожним рухом. Я спробувала згадати вчорашній вечір, бодай шматками, уривками: караоке, сміх, текіла, сцена, співи, темні очі, світло прожекторів… І все. Далі — темрява.

— Де я, чорт забирай? — прошепотіла я, притискаючи долоню до лоба.

Погляд зупинився на тумбі біля ліжка. Там стояла склянка з прозорою рідиною й невеличкий аркуш паперу. Короткий напис: «Випий це. Стане краще». Жодного підпису, жодного натяку. Лише ця лаконічна фраза, написана твердим, впевненим почерком. Я взяла склянку, обережно відпила — вода з аспірином. Отже, не маніяк. Уже добре.

На кріслі, майже біля ліжка, лежала велика чоловіча сорочка — темно-синя, м’яка, ніби з натяком. Я вагалася, але зрештою накинула її на себе. Тканина торкалась плечей і пахла впізнаваними, глибокими, трохи деревними парфумами. Невже… ні, не може бути…

Я ступила босими ногами на прохолодну підлогу, повільно пройшлась далі й мене зустріли сходи. Широкі, з дерева та металу, що вели вниз. І лише тепер я побачила: це не просто квартира. Це був пентхаус. З височенними стелями, панорамними вікнами, видом на знайомий район. Це ж поруч із моїм будинком…

— Бачу, ти вже прокинулась, — пролунав знайомий чоловічий голос, змушуючи мене завмерти. Я відчула як серце робить зайвий удар.

Я повернула голову й помітила його..

Мілан сидів на дивані, в білих носках, спортивних шортах і чорній футболці, що повністю обтягувала його фігуру. На колінах — ноутбук, на екрані миготів якийсь текст документів. На фоні — телевізор, де грала якась телепрограма про подорожі навколо світу; здається, навіть ще мій тато полюбляє таке дивитись.. І все це разом створювало таку дивну, непритаманну йому атмосферу спокою. Я ще ніколи не бачила Мілана таким… домашнім?

— Агов? Все гаразд? — запитав він знову, посміхнувшись. А його погляд зупинився на моїх оголених ногах.

— Так, — я прочистила горло, продовжуючи спускатись сходами. — Де я? І що я тут взагалі роблю?

— Ти у мене, — він закрив кришку ноутбука, відставивши його на журнальний столик, навпроти. — Вчора ти була…. ну… скажімо не в тому стані, аби сказати мені, де ти живеш. Ти заснула в мене в машині. І я не міг залишити тебе там саму. Тому і привіз сюди.

— І ти… привіз мене сюди? — підняла я брову, відчуваючи, як у мені наростає хвиля недовіри. — І роздягнув?

— І роздягнув, — Мілан хмикнув, закотивши очі. — Але, перш ніж почнеш мене вбивати поглядом — я нічого з тобою не робив! Твоя сукня була мокра наскрізь. Ти ж навіть не уявляєш, як виглядала після своїх… латиноамериканських танців.

Я відчула, як щоки миттєво спалахнули.

— Що?! Ти… Ти все одно не мав права мене торкатись! — вибухнула я, схрестивши руки на грудях.

— Боже! Алісо, я тебе не торкався. А.. просто допоміг тобі. Та й взагалі, я й так все бачив давно, Алісо!

—  Що ти сказав?!

—  Кажу, що я вже бачив тебе оголеною, — додав він, грайливо знизивши плечима. —  Ми ж.. дорослі люди, все ж таки.

— Яка різниця, Мілане! — я відчувала, як роздратування змішується з розгубленістю. — Ти не мав права мене торкатись! А якби… якби я була без білизни?  

На мить мені здалось, що Мілан навіть злегка побліднів. Напевно, він точно не думав про такий цілком можливий варіант.

— І часто ти без неї ходиш?

— А тобі яка різниця?

— Ох, авжеж, — його очі ковзнули по мені вниз, а потім знову у вічі. — Напевно, щоб світити своїм новеньким татуюванням на сідницях?

Мілан засміявся, кивнувши. А я лише мовчки стояла, мало не відкривши рота від його прямолінійності.

— Давно його зробила? — чоловік посміхнувся, блиснувши в мене своїми темними очима. Занадто зухвалими. — «Kiss me», здається. Так?

Я застигла, намагаючись знайти бодай якісь слова. Не то, що б я соромилась свого татуювання на сідницях. Ні. Зовсім ні. Проте це був Мілан! І зараз це грало проти мене!