18

 Мілан

Я приїхав майже одразу. Навігатор вивів мене до невеликого, але вже популярного караоке-бару, який мерехтів неоновими вивісками, мов маяк у нічному місті. Перед входом юрмилися люди — хтось курив, хтось сміявся, хтось намагався втримати друзів, які вже явно перебрали.

Я вийшов із машини, вдихнувши холодне нічне повітря, і майже відразу відчув, як мене обволікає хвиля звуків: гучна музика, крики, тупіт, ритм басів, що віддавав у грудях.

— Чорт, і як я її тут знайду?..

Я вже зробив кілька кроків усередину, коли чиясь рука схопила мене за зап’ясток і рішуче потягла вбік.

— Ти швидко, — крикнула Катя просто мені у вухо, перекриваючи гул натовпу.
Вона виглядала дещо розгублено: щоки червоні від спеки й хвилювання, волосся розтріпане, а в очах блищала справжня паніка.

— Ти сказала «скоріше», от я й старався, — я нахилився до неї, щоб не кричати. — Що трапилось?

— Ходімо!

І знову потягла мене крізь натовп, маневруючи між танцюючими людьми, столами й офіціантами з тацями коктейлів. Повітря було наповнене ароматом алкоголю, парфумів і душного повітря. Усе виглядало хаотично, майже безконтрольно.

Ми зайшли в іншу залу, де музика різко змінилась — замість англійських хітів лунала латиноамериканська мелодія з гітарним ритмом і жіночим вокалом. Пульсуюча, жива, яскрава.

— Де Аліса? — нахилившись, запитав я у Каті, та вона лише кивнула вперед, у бік невеликої сцени.

І тоді я побачив її.

Аліса стояла під прожектором, який кидав на неї м’яке золотаве світло. Її темне волосся спадало хвилями по плечах, а очі блищали зухвало, навіть трохи п’яно. І.. вона співала.. не зовсім в тон, не завжди правильно, проте з тією пристрастю, яку неможливо підробити. Вона жила в цій пісні. Рухалася впевнено, ніби ця сцена була її стихією, а не імпровізованим виступом напідпитку. І що дивно, це було іспанською. Здається, ще одна мова в її списку.

Дівчина звучала хрипкувато, навіть до біса чарівно. Слова котилися, як вогонь — зухвалі, гострі, з гумором. Я нахилив голову ближче, вдивляючись у неї, і раптом не стримався — розсміявся. Голосно, щиро, мало не до сліз.

— Чого ти смієшся?! — Катя штовхнула мене ліктем, глянувши спантеличено. — Вона вже достатньо випила! Я не можу її забрати додому!

Я спробував заспокоїтись, прикривши рот долонею, але сміх проривався знову.

— Вона… вона співає, що якщо тебе б’є чоловік, треба дати йому по голові «клятою сковорідкою», якщо ввічливо.

Катя різко округлила очі.

— Ти жартуєш?!

— Ні, — я вже ледве стримувався від сміху. — Хух! Обожнюю цю пісню! Це культова іспанська дурня, я чув її ще в Барселоні декілька років тому.

— Ти знаєш іспанську?

Я потер обличчя, намагаючись хоч трохи отямитись.

— Так. На жаль, чи на щастя, — хмикнув я і знову глянув на сцену.

Аліса саме закінчувала пісню — трохи захекана, втім явно задоволена собою. І в той момент якийсь чоловік, очевидно, надто сміливий, чи точніше надто п’яний, заліз на сцену, простягаючи їй руки. Потім, не дочекавшись реакції, нахабно спробував її обійняти за сідниці. Однак…  швидко отримав від Аліси прямим каблуком під ребра.

Я склав руки на грудях і усміхнувся, скривившись.

— І ти казала, що не зможеш її забрати? З таким ударом вона сама кого схоче забере, навіть із потойбіччя.

Катя лише зітхнула, прикриваючись долонею:

— Я вже навіть не знаю, чи мені сміятись, чи ховатись від сорому.

— Gracias! ¡Muchos gracias! — вигукнула Аліса своїм неповторним акцентом, і в її голосі бриніло те саме шалене, гаряче життя, яке, здавалось, не змогли зламати ані розчарування, ані вино, ані я.

Вона несподівано граційно вклонилась, і… здається, сама ледь не впала.

Я автоматично кинувся вперед і простягнув їй руку. В ту ж мить вона підняла погляд.
Очі — темні, вогнисті, розмиті від напою, однак такі живі, що в грудях защеміло. І все ж радості в них не було, щойно впізнавши мене. Тільки втома, зухвалість і легке роздратування, змішане з чимось, що колись ми називали почуттям.

— Ти? Ах! Caralho!

— Не виражайся, — сказав я спокійно, стримуючи посмішку. — А давай свою руку, Алісо.

Аліса глянула на мене з тим самим нахабним блиском, що завжди передував біді, і розсміялась — голосно, безтурботно, трохи хрипло. Її сміх змішався з музикою, з криками п’яної публіки, з новою піснею, і навіть хтось із залу озирнувся, зачарований цією сценою.

Її гаряча, пульсуюча долоня лягла в мою, а пальці тремтіли, ніби між нами проходив електричний струм. Я потягнув її вниз зі сцени, міцно притримуючи, аби не впала, але вона все одно похитнулась і впала просто мені на груди.

Світ довкола ніби зник. Ні музики, ні натовпу, ні барвистих вогнів — лише ця дівчина, запах її парфумів, той знайомий коктейль жасмину, диму і вина. Її подих лоскотав мені шию, а тіло було так близько, що я відчував кожен її рух, кожне тремтіння.