17

Мілан

— Боже! Нарешті ти приїхав! — вигукнула мама, ледь я встиг натиснути на дзвінок.

Здається, вона стояла тут на порозі ще відтоді, як я зателефонував і сказав, що заїду до них після роботи. Її очі сяяли, щоки рум’яні від хвилювання, руки вже простягнуті назустріч, а голос пролунав так гучно й тепло, що на мить мені здалося — я знову той самий хлопчик, який повертається додому після школи, а не дорослий чоловік, який роками живе власним життям.

— Я вже думала, тебе не дочекатись, — усміхнулась вона, і в цій усмішці було все — любов, докір і полегшення.

Мама обійняла мене міцно, як завжди, та поцілувала в обидві щоки. Її аромат — теплий, знайомий, домашній, змішаний із запахом кориці та чогось солодкого — миттєво огорнув мене, і я мимоволі усміхнувся.

— Я ж казав, що заїду після роботи, — буркнув я, роззуваючись. — Не треба було хвилюватися.

— Та я й не хвилювалась, — відмахнулась вона, але очі її видавали протилежне. Вона стиснула губи, схрестивши руки на грудях. — А Аліска де?

Я навіть засміявся, похитавши головою.

— Аліска? З яких це пір ви такі близькі, мамо?

— Не прикидайся, Мілане, — вона хитро прищулила очі. — Я ж бачу, як ти світлішаєш, коли про неї йдеться.

Я лише скосив погляд у велике дзеркало при вході, поправив неслухняне волосся, і кинув у її бік усмішку.

— Ти не відповів, Мілане.

— Ти теж мені не відповіла, мамо. Але краще скажи, де тато.

Мама лише кивнула у бік вітальні, де власне тато завжди проводив свій час.

— Ти залишишся на вечерю? — вже долинуло її з кухні, поки я йшов до вітальні.

— Думаю, так.

Кімната зустріла мене тим самим теплом, що й завжди. В повітрі пахло старими книжками, кавою та трохи пилом — втім це був запах дому, який неможливо забути. Тато сидів на дивані, напівлежачи, удаючи, що дивиться телевізор, хоча насправді вже давав хропака. На екрані — його улюблене шоу про подорожі, яке він дивився вже сотні разів. Та і я також. Здається, навіть ледь не кожен випуск знаю на пам’ять.

— Батьку, — м’яко промовив я, поклавши руку йому на плече.

— Мілане, ти? — очі батька розплющились повільно, але щойно він мене впізнав, у них спалахнула іскра радості, така щира, що я відчув, як горло стискається.

— Я, — кивнув я, нахилившись, щоб обійняти його. Його руки, вже трохи тремтячі, обійняли мене з тією самою силою, яку я пам’ятав із дитинства.

— Ти давно приїхав?

— Щойно, — відповів я, сідаючи поруч. — Мама так благала, що я не зміг відмовити.

Він щиро розсміявся і поплескав мене по плечу.

— Ми сумуємо за тобою, Міле.

У цей момент я знову відчув себе хлопчиком, який приходить до батька по пораду чи просто посидіти мовчки поруч.

— Я теж сумую, тату.

— Міле! — долинуло з кухні, і батько відразу махнув рукою, мовляв, іди, я не ображаюсь.

Я підвівся й хутко рушив до кухні. Мама стояла біля духовки, витягуючи запечену курку, вкриту золотистою скоринкою. На кухні пахло настільки смачно, що я ледь стримався, аби не посміхнутись як дурень.

— Постав це на стіл, будь ласка, — сказала вона, простягаючи мені тарілку. Її руки були теплими, як завжди, проте я також помітив як пальці трохи тремтять.

Я швидко поставив на стіл й повернувся назад до матері.

— Як він? — пошепки запитав я, киваючи в бік батька. — Що кажуть лікарі?

Мама зітхнула. Те глибоке, втомлене зітхання, яке буває у людей, що втомились бути сильними. Її плечі опустились, а очі ковзнули до підлоги.

— Кажуть, що поки хвороба просувається повільно. Але… ніхто не знає, скільки в нас часу.

Я стиснув кулаки, потім провів долонею по потилиці, намагаючись зібратись. Однак коли побачив, як блиснули її очі, просто підійшов і обійняв. І вона схилилась до мене, ніби шукала опору.

— Він почав забувати вже.. багато, — прошепотіла вона. — Щоранку прокидаюсь і чекаю, коли він знову назве мене «Аллочка». Це його улюблене… моє. А зараз.. іноді він просто дивиться, мовчить. І я бачу, як він шукає це слово десь у собі.

Я відчув, як щось всередині стиснулося.

— Мамо…

— Знаєш, — вона легенько всміхнулась крізь сльози. — Я ніколи не думала, що буду сумувати навіть за його бурчанням, чи нескінченними балачками про експедиції. А тепер ловлю себе на тому, що чекаю, коли він знову розповість мені ту саму історію вже всоте...

Ми стояли так мовчки, серед запаху вечері, під тихе цокання годинника. Її голова притиснута до мого плеча. І я подумав, що, можливо, все інше можна виправити. Втім час — ніколи.

— Так! Гаразд! — гучно сказала мама, витираючи обличчя. — Ходімо за стіл. Веди батька.

Ми сіли за великий стіл, а мама поставила ще один салат поруч зі мною.

— Ну що, сімейна вечеря, — сказав він, сідаючи на своє звичне місце. — Давно таких не було.