16

Аліса

— Ти чула новини? — голос Іри вирвав мене з думок, і я навіть здригнулась. Вона, як завжди, з’явилась раптово і з тією характерною іскоркою в очах, яка завжди означала одне: зараз буде плітка.

— Які новини? — перепитала я, не відриваючи погляду від екрана.

Пальці машинально набирали текст — графік на завтра, останні правки до звіту. І чесно кажучи, відповідати Ірі — це завжди ризик, бо варто лише подати найменший знак зацікавленості, і вона вже не зупиниться... Ми не були з нею близькими подругами, лише колегами, які інколи ділились різними плітками за кавою.

— Кажуть, що Мілан Ростиславович обірвав свої заручини з Діаною.

Пальці зупинились. Курсор миготів на екрані, видаючи глуху, дратівливу паузу. Я повільно підняла очі на Іру.

— Що?

— Ага! — вона вдоволено підняла брови, смакуючи кожне слово. — Уяви собі, офіційно! Кажуть, скандал буде дуже гучний. Можливо навіть попсує репутацію «Tarnowski Legal».

Я спробувала вдати байдужість, але, здається, невдало. Усередині щось зрушилось — як камінь, що впав просто в шлунок. Ми з Міланом не говорили вже кілька днів після… того вечора в його кабінеті.. того поцілунку, який досі залишався на моїх губах, хоч я намагалася забути його кожною клітиною. Якщо й бачилися — то лише на зборах, короткі, офіційні фрази, холодні погляди, жодного натяку на минуле. Однак тепер…

— Ти теж у шоці, га? — Іра присіла на край мого столу, відкинувши волосся назад і хихикнула. — Я, чесно, думала, що ця парочка вже готує весілля десь на Мальдівах. А тут… БАЦ! — вона зробила драматичний жест рукою, і я знов здригнулась. Боже. — Стерва отримала по заслузі.

— Іра… — почала я, намагаючись тримати рівний тон, втім голос зрадницьки знизився. — Звідки ти це знаєш?

— А-а, це найцікавіше! В Тетяни сестра працює на телебаченні, разом із самим Федоренком-старшим. От вона й чула, як той проклинав нашого Мілана п’ятою дорогою, коли Діана прибігла до нього вся в сльозах. Мовляв, «він зганьбив нашу сім’ю!», «зруйнував репутацію моєї доньки!»…

Я мовчала. Слова Іри лунали ніби здалеку, губились у гулкому просторі офісу. У голові звучала лише одна фраза: «обірвав заручини». Коротка, чітка, як розрив шнура. І кожне це слово різало повітря.

— Думаєш, між ними точно вже кінець? — Іра схилила голову набік, уважно вдивляючись у мене, шукаючи бодай тінь емоції.

Я зібралася. Повільно вдихнула, примусила себе знову повернутись до монітора й натиснути кілька клавіш.

— Не знаю, Іро. І, чесно кажучи, це не моя справа.

— Та ну, — не вгамовувалась вона. — Не кажи, що тобі не цікаво! Ти ж завжди поруч із ним, працюєш майже пліч-о-пліч! Не бачила, чи не чула нічого дивного останнім часом?

— Крім того, що він вимагав подати звіт сьогодні о другій дня — нічого.

Іра пирхнула, скрививши губи.

— Ех, ти завжди така стримана. Я б на твоєму місці вже давно все дізналася!

— Саме тому ти не на моєму місці, — відповіла я спокійно, проте в голосі відчувався ледь вловимий натяк на іронію.

Іра зітхнула, зробила ковток кави й, зрозумівши, що більше з мене не витягне, встала.

— Гаразд, мовчунко. Але якщо почую щось нове — перша повідомлю.

 Вона підморгнула, на останок, й рушила до свого столу.

Я залишилась сидіти, не рухаючись. Пальці застигли над клавіатурою, екран перед очима розпливався, немов у тумані. Слова Іри ще звучали в голові — наче луна, що не мала наміру стихнути. Мілан розірвав заручини… з Діаною.

Я ковтнула повітря, намагаючись зібратись. Але замість спокою — дивне відчуття. Наче в грудях хтось натягнув струну, і тепер кожен подих — розриває тишу. Воно боліло. І водночас... було полегшення. Маленьке, зрадницьке, тепле — таке, яке навіть не можна дозволити собі визнати. Я заплющила очі й гірко посміхнулася сама собі. Дурепо. Якщо він справді розірвав заручини, то, можливо, через мене. І це вже не тішило, а дратувало до чортів. Бо я не просила цього. Не хотіла бути тією причиною. Не хотіла бути «іншою».

Я різко підвелась, стілець глухо ковзнув по підлозі. У грудях пульсувала злість, глуха і гаряча. Захопивши кілька паперів зі столу, навіть не розібравши, що саме беру, я рішуче рушила до його кабінету. Серце билося так гучно, що я чула його десь у вухах. Один крок, другий, ще. Стук у двері. Тиша.  І перш ніж я встигла передумати — просто відчинила.

— Ти не правий, Мілан! Так не робиться! — ледве не кричав Марк, спираючись обома долонями на стіл, і щойно побачив мене, замовк. — Ах! І ти вже тут як тут. Я потім зайду, Міл.

Він випрямився, провів рукою по потилиці та поспішно вийшов, кинувши на мене свій «звичайний» погляд, повного засудження.

— Ти зайшла, не почувши моєї відповіді, — беземоційно сказав Мілан, не підводячи очей на мене.

— Це правда? — запитала я, вставши навпроти його столу.

— Правда, що? — сухо перепитав він, продовжуючи дивитись у свій ноутбук. — Я вам тут хто, бляха? Екстрасенс? Сам маю здогадатись всі питання?

Я тяжко зітхнула, закотивши очі. Господи.. Хтось сьогодні не в настрої.