15

 Аліса

Я опустила погляд на телефон, що засвітився від нового повідомлення в нашому дівочому чаті — кілька смішних стікерів, жарти, хтось скаржився на свого шефа, а хтось взагалі планував вечерю з вином. Я мимоволі усміхнулась. І тільки тоді, помітивши час у верхньому кутку екрана, зрозуміла — робочий день закінчився ще кілька годин тому.

Боже, як швидко промайнув день..

Я відкинулась на спинку крісла, повільно видихнувши. На столі — розкидані документи, дві чашки кави, одна з яких давно охолола, кілька аркушів з помітками, робочий ноутбук, що ще світив екраном таблиці. Цей день висмоктав усю енергію — зустрічі, правки, нескінченні запити. Проте, мабуть, не лише робота виснажувала мене.

Голос охоронців лунав десь у коридорі — короткі, глухі відголоси їхньої розмови долинали від ліфта. Вони проводили плановий обхід, як завжди в цій годині, і саме це підказало мені, що в офісі вже нікого не залишилось. Тиша, спокій, приглушене світло настільної лампи. Все навколо ніби завмерло.

Я тихо зітхнула, швидше сама до себе, і закрила ноутбук. Таблиця залишиться на завтра. Я й так зробила більше, ніж мала. Мілан точно не буде проти.. принаймні, я на це сподівалась.

Повільно підвелась, потягнулась, відчуваючи, як німіють плечі. Усе тіло просило відпочинку. Я взяла сумку, перекинула через плече й вже майже рушила до виходу, коли раптом помітила — світло. Тонкий, теплий промінь, що виривався крізь напівпрочинені двері кабінету Мілана. Спершу я подумала, що він просто забув вимкнути лампу. Втім я ж не могла не помітити, коли він пішов? Він завжди прощався з усіма. Може, залишив телевізор чи монітор випадково увімкненим?

Я завмерла на мить, вагаючись. Логічно було б просто піти. Але… цікавість знову взяла гору. Я обережно рушила до дверей, намагаючись не створити жодного звуку. Каблуки тихо клацали по мармуру, і я навіть притримала сумку, щоб не шелестіла. І відчинивши двері трішки ширше, я завмерла.

Мілан сидів за своїм столом. Його голова була злегка схилена назад, рука недбало лежала на підлокітнику, інша — на відкритому блокноті, де залишились кілька нерівних рядків почерку. Світло від телевізора падало йому просто на обличчя, відкидаючи теплий відблиск на вилиці. І в цій миті він виглядав зовсім іншим. Не впевненим у собі босом, не тим чоловіком, що кидає вогонь одним поглядом. А просто людиною, втомленою, спокійною, трохи беззахисною. Очі заплющені. Обличчя — розслаблене, без звичного напруження, яке я бачила протягом усього дня. Навіть зморшки біля губ здавались м’якшими.  

Я тихо підійшла ближче, відчуваючи, як щось стискається всередині грудей. Його темне волосся ледь скуйовджене, а кілька пасом впали на лоб. Я пам’ятала ці пасма. Пам’ятала, як вони лоскотали мені шкіру, коли він…

Ні! Зупинись, Алісо!

Я зробила ще один крок — тепер стояла просто навпроти нього. Навіть дихала обережно, аби не злякати цей мир, що завис у повітрі. На секунду мені навіть здалось, що він не спить, а просто заплющив очі, намагаючись впоратись із думками. Але тоді його груди рівно піднялись і опустились — повільно, глибоко… Він справді заснув.

І я не знала, чому мені стало так важко відірватись від цього виду.
Було щось надзвичайно дивне в тому, щоб дивитись на чоловіка, який завжди тримав усе під контролем, саме в такій миті — коли він його повністю втратив. Моє серце калатало швидше, ніж хотілося. Я ледь торкнулась краю його стола, схилившись трохи вперед, і знову відчула запах — кави, документів, його міцного парфуму, схожого на відлуння чогось східного.. І той самий знайомий теплий аромат, який я могла впізнати серед тисяч.

— Мілане Ростиславовичу, — прошепотіла я майже беззвучно, хоч знала, що він не почує.

Та замість того, щоб піти, я ще мить стояла поруч, дивлячись, як його пальці злегка ворухнулись, ніби він щось шукав у сні. Я відчувала, що якщо залишусь ще на секунду, то не витримаю цієї тиші, цього спогаду, цієї ніжності, якої не мала права відчувати. Однак і йти я не хотіла…

Я обережно доторкнулась до його плеча, спершись стегнами на стіл, і знову промовила:

— Мілан, прокинься..

Він вкотре смикнувся. Його брови ледь зійшлись, а повіки ворухнулись. Я навіть відступити не встигла, як його очі повільно відкрились, і він глянув прямо на мене.

Здавалось, кілька секунд він взагалі не розумів, де знаходиться. Проте потім його погляд нарешті сфокусувався, і я відчула як щось дуже помітно змінилось в його виразі — здивування, мить розгубленості, а потім — знову звичний контроль. Немов він натягнув цю свою маску за долю секунди.

— Тільки не кажи, що я тепер ще марю тобою, — його голос був хрипкий й доволі низький від сну. Він широко посміхнувся і додав: — Знову марю.

Я застигла на місці, відчуваючи, як щоки зрадницьки теплішають.

— Я просто… пробачила світло у вашому кабінеті. Подумала, що ви забули вимкнути телевізор, чи лампу. Я не хотіла вас турбувати.

Мілан знову посміхнувся, ледь помітно, проте так по-справжньому.

— Ти мене не турбуєш, Алісо, — тихо сказав він, протерши долонями своє обличчя. — Хоч, мабуть, виглядаю я справді жахливо.

— Ви виглядаєте… втомлено, — обережно відповіла я, намагаючись не дивитись на те, як він розстібає верхні ґудзики своєї чорної сорочки. — Вам варто їхати додому. Робочий день вже давно закінчився.