14

Мілан

Я сидів на кухні, схилившись над ноутбуком, і втупився в рядки чергового юридичного документа, навіть не читаючи їх. Букви розповзались перед очима, перетворюючись на безглузду мішанину. Робота мала б відволікати — але зараз не працювало нічого.

Ми нещодавно повернулися з пляжу, а в голові досі крутилась одна й та сама картина — вона, мокра після моря, усміхнена, засмагла, з краплинами води на шкірі, які стікали по ключицях..

Я різко вдихнув, намагаючись переключитись на цифри й справи. Проте кожен раз, коли клав пальці на клавіатуру, перед очима вставала її посмішка. І я розумів, що все марно.

— Що робиш? — запитала Діана, несподівано накинувшись мені на плечі.

— Працюю, — сухо відказав я, зачіплюючись за слова судової справи.

— Навіть зараз..

Вона сумно зітхнула, обійшовши стільницю, встала навпроти мене, вдаючись, що готує каву.

— Як тобі сьогоднішній день?

Тепер вже я тяжко видихнув, зрозумівши, що навряд чи зможу далі сконцентруватись на справі.

— Звичайний, — відповів я, обережно відпиваючи воду. — Принаймні не спалив спину, як минулого разу.

— Мені теж сподобався, — вона усміхнулась, сперлась ліктями об стійку, злегка нахиляючись уперед. — І ця… Аліса, здається, — нічого така. Цікава. Але якась, хм… закрита, правда?

— Не думаю, що ви занадто подружились сьогодні, — я всміхнувся, згадуючи як кожного разу вони свердлили одна одну своїми очима. Ніби вже готувались накинутись та перегризти шию, чи роздряпати обличчя. — Та й не думаю, що подружитесь взагалі.

— Я й не кажу, що хочу бути подружками з нею, — Діана хмикнула, гордо підійнявши погляд у стелю. — Напевне й тому, ми подругами не будемо.

— Вона тобі не сподобалась?

І навіщо я взагалі запитав це? Авжеж, Діані не сподобалась Аліса. Це було й так зрозуміло. Особливо, кожного разу, коли вона з’являлась поруч, помічаючи біля мене її.

— Вона дивна, — коротко відповіла дівчина, моментально вирівнявшись. — А тобі?

— Що?

— Тобі вона сподобалась?

На мить, я затримав пальці у повітрі, над клавіатурою, переварюючи її запитання. Чи сподобалась мені Аліса? Думаю, моя наречена точно буде в шоці, якщо дізнається, що саме мене поєднувало з цією дивною дівчиною в минулому!

— Вона моя асистентка, — буркнув я, не бажаючи вдаватись в інші деталі. — Я не думав про щось інше, чесно кажучи.

Авжеж. Чесно кажучи.

— Але ти завжди казав, що вмієш розділяти роботу й особисте життя. До того ж ви, здається, читаєте одного й того самого автора. То ж вже маєте щось спільне.

Я ковзнув поглядом на Діану, яка все ще стояла навпроти мене, тримаючи в руках чашку. На її обличчі не було жодної емоції, і навряд чи я міг прочитати бодай якусь думку, що витала в її голові в цей момент. Однак, і що вона саме хоче почути — я теж знати не міг.

— Аліса — приємна людина, — спокійно відповів я. — Розумна. З нею є про, що поговорити, і вона не один раз вже допомогла мені в клієнтських справах.

Я натягнув ввічливу посмішку на обличчя, глянувши у вічі Діани. Здається, саме це вона хотіла почути. Жодних деталей, лише легка формальність.

— Принаймні, — додав я, знизивши плечем. — Вона точно приємніша за твого дурного брата.

— Боже! Мілан! — Діана гучно скрикнула, демонстративно закотивши очі.

— Але це правда, Алісо.

Різка тиша.

І тільки через декілька секунд, я усвідомив, що щойно ляпнув.

— Тобто.. Діана, — я гучно відкашлявся, протерши обличчя. — Діана я хотів сказати.

Її крижані очі продовжували мене свердлити. Часом я міг помилитись в іменах, звертаючись, чи говорячи на якусь тему. Проте зараз — навіть для мене було перебором! І якщо до цього, в Діани ще не виникало жодних питань, то впевнений, зараз їх було більше, аніж достатньо.

— Пробач, я.. — я повільно підвівся та підійшов до Діани. Вона продовжувала мовчати, і це ще більше гнітило. — Я просто запрацювався. Багато питань, вражень, думок в один момент.

— Все гаразд, я розумію, — вона ледь помітно кивнула, опустивши погляд мені на груди. — Не хвилюйся. З кожним буває.

Вона торкнулась мого плеча, так легенько, що я навіть не відчув тепла її руки. Потім повернулась і пішла до спальні, не сказавши більше жодного слова.

Двері за нею зачинились. І знову — тиша.

Я довго стояв, дивлячись у якусь уявну точку на підлозі. Я прекрасно розумів, що образив Діану. Що як-не-як, втім мої слова точно зачепили її, як би вона того не приховувала. Хоча чесно, вона цього зовсім не приховувала. Але я також знав, що зараз краще її не чіпати. Бо будь-яке слово лише підкине дров у вогонь.

У холі стояла ранкова тиша — ще майже нікого не було, лише охоронець на вході та декілька співробітників на кухні, запах кави з автомата і м’яке гудіння кондиціонера. Я натиснув код на дверях свого кабінету, увійшов і, не знімаючи піджака, одразу сів за робочий стіл. Монітор ноутбука засвітився знайомим холодним світлом, а разом із ним — папки справ, пошта, графіки. Все, що мало тримати мене в реальності.