12

Аліса

Машина мчала трасою, і обіднє сонце сипало золотими променями крізь вікна. Катя безперервно щось розповідала — про новий бар, в який треба піти разом, про знайомих, про якусь драму у своїй компанії. Зізнатись, я лише наполовину слухала її, бо частіше ловила віддзеркалення в дзеркалі заднього виду. Ілля сидів доволі розслаблений, ніби ми не їхали на пляж, а на якусь фотосесію. Його погляд був таким, що його складно було ігнорувати.

— Ти, мабуть, вважаєш себе надто небезпечним, щоб говорити більше ніж два слова, так? — сказала я, спіймавши черговий його погляд.

Ілля підняв брову й ледь посміхнувся.

— А ти вважаєш себе надто особливою, щоб витримати моє мовчання?

— Господи, — Катя засміялась, оглядаючи нас. — У вас ще немає п’яти хвилин знайомства, а ви вже шпильками кидаєтеся.

— Це не шпильки, — я випрямилась і зробила вигляд, що поправляю волосся. — Це просто констатація факту. Він дивиться так, ніби знає щось про мене, а я, на жаль, ще не вирішила, подобається мені це чи дратує.

— Ти занадто легко піддаєш карти на стіл, — його голос прозвучав спокійно, майже шовковисто. — Не кожен зізнається, що його щось зачіпає.

Я скривила губи у хитрій усмішці.

— Це тому, що я нічого не приховую. Якщо щось думаю — кажу. Якщо хтось мені подобається — теж кажу. Якщо дратує — теж не мовчу, як ти вже зрозумів.

— Звучить цікаво. Вперше бачу таку дівчину.

— Ні, це звучить чесно, — відповіла йому швидко, з тим самим гарячим акцентом у голосі. — А цікаво — це ховатися за мовчанням.

Катя вкотре засміялась, хитнувши головою.

— Ви як два магніти, але на жаль, зовсім не притягуєтесь. Будь ласка, тільки не вбийте одне одного.

Ми обоє промовчали, втім я чітко відчула, як куточок його губ знову сіпнувся. Оцей ледве помітний жест був для нього зброєю — самовпевненим, нахабним і до біса ефективним. Він і справді виглядав так, ніби вже переміг. Ніби десь усередині він відзначив галочкою: «вона поплила».

Однак, ні. Я не з тих, хто здається так легко. Хай він хоч десять разів зведе очима, усміхнеться чи кине свою загадкову фразу — я можу милуватися, можу грати, але не більше. Він гарний, цікавий, навіть трішечки небезпечний — та це максимум на один раз. І то, якщо я сама цього захочу.

За кілька хвилин ми звернули з траси. Перед нами виріс високий, майже новий паркан із величезною вивіскою, де золотими літерами сяяло «Sol Mare». Біля входу виблискували ліхтарі, ніби це не просто база відпочинку, а якийсь клуб для обраних.

Всередині все справді нагадувало маленький курорт: охайні світлі будиночки, вимощені плиткою доріжки, квіткові клумби з ароматними трояндами та морський бриз, що долітав звідусіль. Повітря було просякнуте запахом солі, сонця і десь із тераси тягнуло барбекю. Людей було мало, і від того атмосфера здавалася майже камерною, наче цей рай хтось створив виключно для себе.

Я вийшла з автомобіля, дозволивши собі затримати подих. Тепле повітря обпекло легені приємним жаром, і я відчула, як тіло почало розслаблятися після довгої дороги.

— Ну як тобі тут? — почувся низький голос Іллі.

Я здригнулася від несподіванки, як він уже стояв поруч, і його долоня спокійно опустилася мені на пояс. Рух настільки природний, наче ми давно були чимось більшим, ніж випадковими знайомими.

Я кинула на нього гострий погляд, не приховуючи здивування, однак язик не поспішав видавати саркастичну відповідь. Було цікаво. Цікаво, куди заведе ця його гра.

— Непогано, — нарешті відказала я, повільно поправляючи сукню так, щоб його рука змушена була впасти.

— Моє все.

Я завмерла, звівши брови. Його обличчя залишалося рівним, без натяку на жарт. Навіщо він мені це говорить? Я маю впасти в захват від того, що він власник цього маленького раю? Може, ще й кинутись йому в ноги за таку щирість?

— Вітаю, — коротко сказала я, вичавивши криву усмішку, і розвернулася до Каті, яка саме визирала з-за машини.

— Йдемо одразу ж на пляж?

— Так.

— Я вас дожену! — крикнув позаду Ілля, коли ми вже переступили територію пляжу. — Маю зустріти сестру!

Я йшла поруч із Катею, відчуваючи, як сонце вже почекаю припікати. Десь неподалік долинали дитячі вигуки та бризки води — життя тут кипіло, на відміну від нашого затишного офісного мурашника. А в голові з’являлись дивні питання: хто його сестра, чому він згадав саме зараз, і головне — чому ця гра починає мені подобатися більше, ніж я готова собі зізнатися.

Ми з Катею вмостилися на теплих лежаках, розкинувши рушники й пляжні сумки. Навколо було майже порожньо — лише кілька родин з дітьми і пара закоханих, що обіймалися вдалині. Ідеальне місце, аби на кілька годин забути про все.

Я швидко скинула легку сукню, залишившись у своєму улюбленому яскраво-бордовому купальнику. І погляд Каті одразу ж ковзнув по мені з тихим смішком.

— Господи, Алісо, ти ж зараз пів пляжу зведеш з розуму.

— Ну і нехай, — я впевнено поправила лямку й рушила до води. — Вони зі мною не впораються.