11

Аліса

Екран різко засвітився, і знайомі три обличчя майже одночасно виплеснулись на мене потоком шуму й сміху. Усе навколо ніби зрушило з місця: дзвінкі вигуки португальською, уривки фраз, задоволений регіт — і я відчула, ніби двері мого маленького одеського помешкання відчинилися прямо в Бразилії.

— Amiga! — закричала Марселла, так, що я мимоволі відсахнулась від екрана. Її афро-кучері підстрибнули, а сама вона сяяла, наче сонце. — Ти знову сидиш у своєму офісі, зізнайся!

— Це вже не офіс, а клітка! — додала Фернанда, з насолодою облизуючи шоколадне морозиво й кривляючись, щоб мене ще більше роздратувати. — Подивись на себе! Обличчя таке, ніби тобі негайно потрібна відпустка.

— В будь-якому випадку, — перебила Беллі, яка навіть зараз примудрялася працювати, читаючи щось в товстій теці. Її окуляри сповзли на кінчик носа, і вона закотила очі. — Я її прекрасно розумію.

— По-перше, — буркнула я, покрутивши камеру телефона так, аби вони точно помітили кухню, диван та інші деталі інтер’єру. — Я вдома. Вдома, ясно?

— Ага-ага, — хором протягли всі троє, а Марселла театрально зітхнула, ніби набридло слухати мої виправдання.

— Але, чесно, в тому офісі так багато паперів, що я інколи думаю: працюю не юристом, а на заводі.

— Pobrezinha! — хором вигукнули вони знову, а далі розсміялися так щиро й голосно, що мені аж защеміло в грудях.

— А по-друге… — я сперлась підборіддям на долоню й на мить замовкла. Усміхалась, але всередині мене стискало. — Я дуже за вами сумую. Мені реально не вистачає вас поруч. Ваших дурних суперечок, співів уночі, танців посеред кухні… цього всього.

На екрані запала секунда тиші. Всі троє дивилися на мене з тим самим поглядом — змішаним із теплом і провиною.

— Тому це знак, що тобі треба повертатись, — одразу ж розвеселилася Марселла й показала мені пальцем, як вчителька неслухняному учневі. — Сюди. Назавжди. Додому!

— Я б із радістю, — я видихнула, обійнявши коліна. — Однак поки не можу. Є справи.

— «Не можу», чи «не хочу»? — хмикнула Беллі, й очі її одразу заблищали. — І справи — це ті «справи», через які ти тиждень тому проїдала нам у вуха про якогось гарячого хлопця?

Подруга тут же зірвалася на сміх, закриваючи обличчя рукою.

— Я вже обожнюю цей серіал. Треба записувати кожну серію, бо я нічого не хочу пропустити.

— Може, мені й справді приїхати в гості? — Фернанда посміхнулась, замріяно піднявши очі до стелі. — Подивитись на це диво власними.

— Ах! — Марселла театрально склала руки на серці. — Вона все ще сподівається знайти собі хлопця!

— Як і ти собі дівчину, — не залишилась у боргу Фернанда, і вони одразу ж почали перебивати одна одну, влаштовуючи ще одну зі своїх нескінченних суперечок.

Я сміялася разом із ними, прикриваючи рот долонею, і відчувала: вони зовсім не змінились. Це було як ковток свіжого повітря.

— До речі, — Беллі вчасно зупинила словесну перепалку. — Ти ж казала, що в тебе десь поруч живе кузина? Чи це я собі вигадала?

— Не вигадала. Катя. Донька мого рідного дядька.

— То хай та Катя й витягне тебе на свіже повітря! У парк там, може на дах будинку, чи, бляха, на пляж нарешті вже — аби тільки не сидіти вдома!

— Боже, ну ти й маніяк, Марселла. Ти просто залежна вже! — зітхнула Фернанда, облизуючи останню краплю морозива. — Все в тебе зводиться до пляжу.

— Насправді, ми вже домовились, — я посунула телефон трохи далі й повернула камеру так, щоб вони побачили сумку біля дверей. Акуратно складена, з рушником, кремом від сонця й книгою, яку я вже місяць збиралася дочитати. — Сьогодні я нарешті відпочину.

— Ооо! — закричали вони в один голос, і навіть крізь екран я відчула хвилю їхнього захоплення.

— А там хлопці будуть?

— Хто його знає, — я відмахнулась і сама розсміялась, хоч серце десь усередині стиснулося. — Проте Катя і якийсь її друг мають мене скоро забрати.

Їхні голоси ще довго дзвеніли в моїй кімнаті — сміх, жарти, легкі підколи, ця характерна бразильська енергія, яка вмить заповнювала простір. І на якусь мить я справді забула, що між нами тисячі кілометрів. Мені здавалося, що варто лише відчинити двері, й вони увірвуться до мене додому — Марселла з купою прикрас і вічною жагою до вечірок, Фернанда з морозивом у руці й безтурботною посмішкою, Беллі з ноутбуком, який вона навіть на пляжі не випускає з рук.

І я, Аліса, знову серед них. На вузькій вулиці Бразилії, де пахне кавою й манго, де чути крики торговців і сміх дітей, які ганяють м’яч босоніж. Де життя вирувало в кожній дрібниці, а я відчувала себе живою, вільною, щасливою.

Втім миготіння екрана на телефоні було холодним і безжальним нагадуванням: це лише ілюзія. Моя реальність зараз — Одеса. Тиша кімнати, рівний стукіт годинника на стіні, і чужі обличчя, що поки лиш проходять повз.

Я торкнулася пальцями екрана, ніби могла відчути їх тепло крізь скло. Усміхнулась, щоб вони не бачили, як защипало в очах.

— Amigas, — тихо мовила я. — Ви навіть не уявляєте, як сильно мені вас бракує.