10

Мілан

Я повернувся додому одразу після того, як відвіз маму. На щастя, всю дорогу вона говорила по телефону із сестрою про якийсь турецький серіал, а не мучила мене питаннями про Діану чи про ще одну «подругу для сина». У неї завжди була ця дивна стратегія: будь-яка молода жінка могла стати потенційною кандидаткою. Я звик і проходив це десятки разів. Напевно, навіть ще більше мені доводилось відмовляти їй у цих прекрасних ідеях. Але цього разу все інакше. Бо це була Аліса. І те, що мама так швидко потоваришувала з нею, ставало для мене реальною проблемою.

Я безсильно видихнув, вийшовши з душу. Гадав, холодна вода мала б зняти напругу, розмити головний біль, а натомість залишила тільки ще більший шум у голові. Краплі скочувалися по шкірі, а думки чіплялися одна за одну.  

— Ти вже вдома? — несподівано запитала Діана, зайшовши до ванної. Вона з’явилася у дверях так легко, ніби весь цей час чекала моменту, щоб застати мене зненацька. — Я вже навіть звикла, що ти повертаєшся ближче до опівночі і одразу лягаєш спати.

— Багато роботи останнім часом, — відказав я, витираючи своє мокре волосся. — Пробач.

— Все добре, я розумію, — усміхнулась вона, дістаючи черговий свій крем з полиці. Її рухи, як завжди, були плавними, витонченими. Діана справді знала, як правильно подати себе. — Ти не думав трішки відпочити трішки, м?

Я опустив рушник й поглянув на неї уважніше. В її блакитних очах вже світилася якась інша думка, прихована, однак точно готова до озвучення.

— І ти вже щось вигадала, правда?

— Я тут подумала, — сказала вона й несподівано підійшла ближче до мене, поклавши долоню мені на груди. — Чому би нам не відпочити цими вихідними на пляжі? Я говорила з Іллею вчора, і він запросив нас до себе.

Знову цей Ілля. Якби я не знав, що він її зведений брат, давно б подумав, що вона по вуха в нього закохана. Усе в ній змінювалося, коли вона згадувала його ім’я. І що найсмішніше — її «успішний» брат завжди влізав у наші плани так, ніби це його право за замовчуванням.

— Діан, я…

— Будь ласка, — прошепотіла вона, обійнявши мене за шию, так, що її волосся торкнулося мого підборіддя, а усмішка стала кокетливою, грайливою. — Ми й так мало часу проводимо разом. Ну хочеш, то поклич ще Марка. У нього, напевно, вже нова дівчина з’явилася. Відпочиньмо разом. Як колись. 

Як колись.. Як колись, коли я витягував її брата з бійки з туристами серед ночі. Як колись, коли він ледве не спалив батьківський готель. Як колись, коли все життя здавалося безглуздим серіалом, де кожна серія була ще більш хаотичною, ніж попередня. Ті часи точно не були відпочинком, але принаймні тоді я не відчував цієї глухої порожнечі всередині.

— Ну то що? — вона знову схилила голову набік, вдивляючись у мене, немов знала, що я вже майже здався.

Я довго дивився в її красиві блакитні очі, обдумуючи усе. Вони були спокійні, передбачувані. У них не було бурі. Іноді цього достатньо. А іноді — нестерпно мало.

Зрештою, і справді. Чому я маю вбиватися по невідомому почутті, коли можу просто пливти за течією і відпочити. Вперше, за дуже довгий час. І Діана.. вона справді хотіла простого: трохи тепла, трохи нас двох. І я майже повірив, що цього достатньо.

— Гаразд, — я щиро посміхнувся, обійнявши дівчину за талію. — Я не проти відпочити. Навіть у твого дурнуватого брата.

— Мілан!

— Він такий і є, Ді. Якщо він знову зловить білку, я за себе не ручаюсь!

Діана розсміялася тихо, відкинувши голову назад. І сміх її був легким, заразливим, що я теж не втримався й посміхнувся.

— Але Марка я точно покличу, — додав я, піднявши очі до стелі. — Він образиться, якщо я не скажу йому.

— Бачиш? Твій друг теж дивний, — промовила вона, ткнувши в мене пальцем.

— Він мій найкращий друг, — буркнув я, піднявши брову. — У нас із ним свої приколи.

Її усмішка стала м’якшою, теплішою, і на мить я відчув, як кімната заповнилася спокоєм, до якого я не звик. Та десь в голові все одно тихо ворушилася та сама думка: тепліша за її посмішку, небезпечніша за будь-який відпочинок. Думка про ту саму бурю, яка зовсім не повинна була бути в моєму житті.

Діана відірвалася від мене й пішла до спальні, ще на ходу бурмочучи щось про купальники й те, що треба замовити новий плед для пляжу. Вона завжди так: якщо з’являлась ідея, одразу ж бралася планувати до дрібниць, немовби від того залежав світ.

Я ще кілька секунд стояв у ванній із рушником у руках, вдивляючись у власне відображення в дзеркалі. Краплі води стікали по скронях, а в голові знову виринуло обличчя зовсім не Діани. Великі шоколадні очі, що сміялися навіть тоді, коли її губи мовчали. Чорт.

— Мілан, — гукнула Діана з іншої кімнати. — Ти чув? Я думаю, треба заїхати завтра ще й у торговий центр, вибрати щось нове. Ну, щоб не виглядати, як сірі миші.

— Чув, — відповів я рівним голосом, відкинувши рушник на гачок.

Я вийшов до спальні. Вона вже сиділа на краю ліжка з телефоном у руках, гортаючи якісь сайти. Її ноги були підгорнуті під себе, і вона виглядала абсолютно задоволеною. Діана завжди жила моментом, завжди знала, чого хоче тут і зараз. Може, саме тому колись я і звернув на неї увагу. Може, саме тому я так сильно намагався знайти ту схожість із.. вогнем, який ніколи не належав їй.