9

Аліса

— Я маю в тебе перепросити, — несподівано заявила мама Мілана, щойно ми сіли за маленький столик у кав’ярні неподалік офісу. Вона потягнула мене сюди так впевнено, що я й заперечити не встигла.

Поки ми йшли, я відчувала на собі допитливі погляди колег, ніби ми щойно втекли зі сцени театру після скандальної вистави. А тепер — ось ми тут: дві жінки, дві кави, і ціла буря недомовок між нами.

Кав’ярня була затишною: м’яке світло з вікон, запах свіжоспечених круасанів і легкий джазовий мотив на фоні. Але поруч з цією жінкою навіть цей простір здавався завеликим. Вона випромінювала ту саму харизму, що й сам Мілан, тільки в іншій обгортці: її рухи були граційними, голос — насиченим, а погляд таким гострим, ніби він міг зчитувати всі твої таємниці за секунду. Вони справді були дуже схожі!

— Пробач за те шоу, що ти застала, — її посмішка була лукавою, проте без ворожості. — Інколи мого сина треба розбавляти справжнім життям, а не цими нескінченними паперами.

— Ви праві, — промовила я, намагаючись зберегти рівний голос. — Він останнім часом дійсно проводить у своєму кабінеті надто багато часу.

— Останнім часом? — вона розсміялася так, що на мить на неї обернувся бариста. І ця сміхотлива нота в її голосі була такою схожою на сміх самого Мілана, коли він, нарешті, дозволяв собі розслабитися. — Люба моя, так уже останні п’ять років!

— П’ять?

Я відчула неприємне стискання. П’ять років… приблизно стільки часу минуло після тієї ночі в Ріо. Але ні, я себе накручую. Це просто випадковість. Просто… збіг.

— Мг. Щойно він повернувся зі своєї подорожі Латинською Америкою, так і змінився. Став холодним, стриманим… іноді навіть чужим, — вперше за весь час її очі ніби потьмяніли, втратили блиск. Проте лише на мить, бо вже наступної секунди вона знову посміхнулась. — До речі, я Алла. Просто Алла для тебе, без цієї формальності. Прошу.

Я кивнула, усміхнувшись більш щиро, ніж планувала.

— Мені дуже приємно познайомитися, Алло. Я Аліса.

— Це взаємно, люба, — її погляд став теплішим, а в голосі з’явилася ніжність. Вона зробила ще один ковток кави, перш ніж нахилитися ближче, так, що я знову відчула аромат її солодкого парфуму. — А тепер скажи мені: чому така гарна й розумна жінка працює на мого сина?

Я завмерла, не знаючи, чи сміятись, чи ще щось.

— Не те щоб я його недооцінювала, — продовжила вона, кокетливо зігнувши пальці й погойдуючи браслетом, який дзвенів на зап’ясті. — Але ти точно не створена для того, аби бути лише секретаркою. Пробач, якщо звучить занадто різко.

Її слова влучили глибше, ніж я хотіла б. Бо правда полягала в тому, що я й сама не знала, ким я хочу бути поруч із ним. Секретаркою? Чи жінкою, яка колись уже втекла від його погляду й тепер знову потрапила в ту ж пастку, проте боїться зізнатись цьому?

Я відпила ковток кави, приховуючи посмішку, і підняла очі на Аллу.

— А ви завжди ставите такі прямі запитання?

Вона розсміялася знову, і здається мені, що ця розмова тільки починається.

— А ти цікава. У тебе є відчуття свободи. Ти не з тих, хто легко дозволяє замкнути себе в кабінеті, чи підкорити чужим правилам. Мені так здається, сонце.

— Не впевнена, що погоджуюсь. Я працюю секретаркою, тож моє завдання якраз і полягає в тому, щоб дотримуватись таких собі правил.

— Ох, не обманюй мене, люба. Я бачила, як мій син дивиться на тебе. А ти у  відповідь йому не зовсім тим поглядом покірної помічниці. Це щось інше… Щось мені нагадує.

Я проковтнула клубок у горлі, відчувши, як пальці судомно стискають чашку. Але запитати, що ж саме їй нагадуються наші погляди — я так і не наважилась. Бо напевно, й так знала відповідь..

— Мілану дуже пощастило з тобою, — вона широко посміхнулась, глянувши на мене. — Справді. Я щиро це кажу. Мало, кого я люблю з того офісу. Я і сама раніше ним керувала, то ж знаю, що кажу.

— Мені приємно це чути, дякую..

— Ммм… Знаєш.. Колись давно Мілан був зовсім інший. Молодий, шалений, живий. І був час, коли він буквально світився від щастя. І я так сильно хочу повернути того свого сина, що навіть не знаю, що робити. Я власноруч знайшла б ту дівчину, що змінила його до непізнаваності! Бо я впевнена, справа в цій незнайомці, про яку він мовчить скільки років.

Я застигла. Серце билося так голосно, що мені здалося, Алла теж його чує.

— Ви думаєте, вона досі впливає на нього?

— Я думаю, — вона повільно відставила чашку й нахилилась ближче, так, що наші обличчя розділяли лише кілька сантиметрів. — Що в його очах я починаю бачити ту саму іскру знову. І що мій син може скільки завгодно робити вигляд, ніби його серце зайняте іншим життям, іншим майбутнім, проте є речі, які неможливо стерти ні з пам’яті, ні з серця.

Я втупилась у свою каву, аби не видати зайвого. Просто мовчала, заплутуючись в її словах.

— Ви багато фантазуєте, Алло, — тихо промовила я, намагаючись втримати рівний голос. — У Мілана Ростиславовича скоро весілля. Хіба, Діана не має того впливу на нього, що і ваша вигадана незнайомка?

— Можливо. Втім, у моєму віці, люба, фантазії зазвичай мають у собі частку правди.