8

Аліса

— Добрий день!

Різкий, дзвінкий голос змусив мене здригнутися. Я відірвала очі від ноутбука, і на кілька секунд мій мозок просто… завис. Переді мною стояла елегантна пані середніх років. Біляве волосся зібране у бездоганний пучок, класичний костюм світлого відтінку, туфлі на підборах — усе на ній виглядало так, ніби щойно зійшло з обкладинки глянцю. Вона випромінювала той тип жіночої сили, яку складно ігнорувати. Власне, в мене навіть дар мовлення пропав, хоч таке зі мною трапляється рідко.

— Вітаю, — зрештою видихнула я, зібравшись із думками. — Вам потрібна допомога?

— Не те щоб потрібна, — її посмішка була широкою, впевненою й трохи хитруватою. Вона легким кивком вказала у бік кабінету Мілана. — Він у себе?

— Мілан Ростиславович попросив… щоб ніхто його не турбував. Він готується до важливої зустрічі.

— О, та у нього кожна друга зустріч важлива, — легковажно махнула рукою незнайомка, водночас поправивши золотий годинник на зап’ясті. Серйозний аксесуар, до речі, з тих, що коштують стільки, скільки мені навіть соромно озвучити. — Ці чоловіки… Боже! Від них самий клопіт, правда ж?

Я моргнула, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Хто ця жінка? І чому вона говорить так, ніби знає Мілана краще за всіх нас тут разом узятих?

— Вас, мабуть, теж уже дратує цей ваш… начальник? — вона нахилилась до мого столу, понижуючи голос до змови. Її очі примружились, ніби ми з нею давні подружки, і вона ось-ось довірить мені головний секрет.

— Перепрошую?..

— Ну не приховуй, — вона закотила очі й тихо засміялась. — Цей дурень звільнив мене минулого місяця. А зарплату так і не виплатив! Він же всіх щодня дурить! Хто взагалі цим юристам вірить? Вони ж маніпулятори ще ті, їй-богу!

Я ледь не вдавилася повітрям. Звільнив її? Зарплата? Всіх дурить? Що це взагалі таке? Таку жінку важко уявити в підлеглих у Мілана. Радше навпаки — він міг би працювати на неї!

— І взагалі, — вона знову нахилилася ближче, майже торкаючись своїм ароматом дорогих парфумів, від яких у мене паморочилося в голові. — Подейкують, його наречена ще та мегера. Не уявляю, як він взагалі зв’язався з тією придуркуватою. Це напевно, ще те покарання!

Вона скривила губи так, ніби щойно згадала найбільший модний злочин у світі. Я не втрималась і тихо, обережно усміхнулась.

— Тут я з вами згодна, — прошепотіла я майже непомітно.

— От і добре, — вона несподівано підморгнула мені. — Зараз я все йому скажу!

— Зачекайте, будь ласка! — я підскочила, коли жінка, не слухаючи жодних моїх протестів, рішуче рушила до дверей кабінету. — Він справді зайнятий, я не можу вас впустити!

Втім вона махнула мені пальцями, наче ми були старі приятельки, і безцеремонно відчинила двері.

— Прошу вас, але…

— Мамо? — голос Мілана пролунав зсередини так голосно, що я заклякла на місці.

— Мама? — ледь чутно прошепотіла я сама до себе, поки всередині мене все переварювалось.

— Що ти тут робиш, мамо? — Мілан уже підходив до тієї самої жінки, обіймаючи її з ніжністю, якої я ніколи від нього не бачила. А вона тільки дзвінко засміялась, поклавши йому руки на плечі.

— Прийшла навідати сина. Ти ж зовсім забув про рідну матір, шановний!

Я стояла біля дверей, відчуваючи, як щелепа мало не впала на підлогу. І вперше в житті мені здалося, що Мілан — не лише той, хто тримає все під контролем.

Чоловік відступив убік, дозволяючи матері пройти глибше до кабінету. Він виглядав зовсім інакше — не тим холодним та відстороненим Ростиславовичем, якого знали колеги, а звичайним сином, застуканим зненацька. Його плечі напружилися, проте в кутиках губ ховалася тепла усмішка, якої я ще ніколи не бачила.

— Мамо, я ж просив… — тихо сказав він, з додатковою ноткою роздратування, схожою радше на безпорадність. — Я на роботі.

— Робота, робота, робота.. Ти живеш як робот. Якби не я, ти б уже забув, що в тебе є сім’я!

Я ледь стримала сміх, бо бачити, як цей чоловік, який ще вчора наказував мені офіційно звертатись до нього по батькові, тепер стоїть із руками в кишенях, наче школяр, — це було занадто.

— Я зайнятий, — сухо відповів він, ковзнувши поглядом у мій бік. Я навіть відчула, як той погляд благає: «Не смій нічого коментувати».

Я ледве стримала усмішку й, піднявши підборіддя вище, демонстративно вийшла з його кабінету. Сіла на своє місце, відкрила ноутбук і втупилась в клавіатуру так, ніби розв’язувала найскладнішу задачу у світі. Насправді ж, мої вуха самі ловили кожен звук, що долітав із-за дверей. Так, підслуховувати —  не гарно. Втім голос у тієї жінки був такий дзвінкий, що її почула б ще, напевне, вся вулиця.

— Зайнятий, авжеж! — з обуренням вигукнула вона. — Ти навіть не подзвонив минулого тижня! А весілля? Ти хочеш, щоб я про все дізнавалась від сторонніх? Чому твоя тітка Оля знає про твоє неочікуване весілля, а рідна матір — ні?!

Я мимоволі підняла брови так високо, як здається, ніколи. Весілля, про яке не знає рідна мати? О, Боже мій! Це вже не просто сімейні драми — це сценарій для якогось латиноамериканського серіалу, який я зараз маю змогу дивитися наживо.