7

Мілан

Я вийшов з кабінету і вже за мить я опинився біля її столу. Вона друкувала щось так швидко, наче від цього залежало її життя. Навіть коли моя тінь впала на клавіатуру, Аліса жодним чином не відреагувала.

— Довго будеш удавати, що я не тут? — запитав я, прямо-таки нависнувши над її столом.

— Я нічого не вдаю, Мілане! — відгризнулась вона, друкуючи щось на ноутбуці далі. Навіть не глянула на мене.

— Мілан Ростиславович.

— Що? — її пальці на мить завмерли у повітрі.

— Я — Мілан Ростиславович. Для всіх, без винятку. У робочий час. Особливо в цих, — я легким рухом позначив простір офісу, криво всміхаючись. —  Офісних стінах.

Нарешті Аліса підняла погляд. Її очі блиснули так гостро, що я майже фізично відчув цей удар. Декілька секунд ми мовчки дивилися одне одному в очі. Потім вона демонстративно закотила їх і склала руки перед собою, відкинувшись на спинку стільця.

— Ох, пробачте, Мілане Ростиславовичу, — промовила вона з перебільшеною покорою й так награно закліпала віями. — Я обов’язково запам’ятаю.

Я схвально кивнув головою, випрямляючись.

— От і добре. Ходімо, вже обід, — сказав я, всунувши руки до кишень брюк. Проте замість того, аби послухати мене, Аліса знов кинула здивований погляд.

— Я ще не закінчила роботу, взага..

— Взагалі-то, я казав тобі, що ти йдеш зі мною на обід з важливим клієнтом. Все інше мене не цікавить.

— О, то вам можна говорити до мене на «ти», а я лише офіційно можу до вас звертатись? Яка цікава арифметика.. Особливо після всього, що було між нами?

Аліса схилила голову убік, спираючись ліктем на стіл. Рух був настільки легким, ніби ненавмисним, втім я чудово бачив, як її груди небезпечно нахилилися вперед у моїй сорочці, яка й без того сиділа на ній занадто… правильно. Я майже фізично відчув, як моє самовладання вислизає з рук. Пальці мимоволі стиснулися в кулак. Я різко підняв очі вище, ковтнув повітря й прочистив горло.

— Алісо! Пішли вже!

Авжеж, я почув як вона хихикнула, беручи свою сумочку.

Вона мене погубить. Чесно, погубить.

Ми зайшли до ліфта, і я одразу ж вдався до телефона, наче той міг стати рятівним щитом від її присутності, від її очей, які я відчував навіть у відображенні металевих стін кабіни.

До торгового центру ми йшли мовчки, кожен у власних думках. На щастя, він знаходився прямо перед нашим офісом. Проте напруга між нами була такою щільною, що її можна було різати ножем.

— То куди ми йдемо? — зрештою першою порушила мовчанку Аліса. Її голос був спокійний, але в ньому вчувалося невимушене лукавство.

— Купувати тобі нову блузку, — відповів я, не відриваючи погляду від екрана телефону. — Я ж обіцяв.

— Але…

— Жодних «але». Тут є хороші речі. Навіть дуже хороші, — я відчинив двері, запросивши її пройти першою.

Вона зупинилася, підняла голову і глянула на мене з тим самим викликом, який так зводив мене з розуму.

— О! Це, мабуть, вам порадила ваша наречена?

Я вирішив, краще змовчати. І ні, я ніколи не просив якихось порад у Діани. Не важко було зрозуміти, що в одного із найбрендовіших бутиків країни, бляха, є ці кляті білосніжні блузки в наявності!

Я зробив крок убік, тримаючи двері, і вже майже пожалкував, що пустив її першою. Аліса повільно зайшла в бутик, так, ніби це був не магазин, а сцена, на якій вона зобов’язана зіграти головну роль. Високі дзеркала ловили кожен рух, відбиваючи її тонку талію, довгі ноги, погляд, у якому було занадто багато виклику.

Молода консультантка вже кинулася до нас, проте я підняв руку, зупинивши її.

— Ми самі, — сказав я, з вдячністю кивнувши дівчинці.

Аліса ж хитро усміхнулась, мовляв, «ти впевнений, що впораєшся зі мною сам?» — і повільно рушила між вішаками. Її пальці ковзали по тканинах, вона неначе гралася з кожною річчю, приміряючи не стільки кольори, скільки мою реакцію.

— Ваша наречена теж тут купує? — запитала вона, дістаючи з ряду молочно-білу блузку. — Чи ви вирішили, що я не заслуговую на такий самий смак?

— Я вирішив, що ти заслуговуєш на найкраще, — відповів я різкіше, ніж хотів, і відчув, як її очі вп’ялися просто в мене.

На якусь мить у повітрі запанувала тиша. Втім потім Аліса хитнула головою й рушила до примірочної, залишаючи мене серед дзеркал, немов між десятком відбитків власної безглуздої відвертості.

Через хвилину завіса знову розсунулася, і Аліса вийшла. На ній була та сама біла блузка, яку вона примітила. І виникало враження, що шили її спеціально для неї: талія окреслена, плечі відкриті рівно настільки, щоб збожеволіти, а в дзеркалах навколо вона виглядала так, ніби належала цілому світу.

— Ну як? — запитала Аліса, посміхнувшись.

І якогось хріна, я підійшов ближче, занадто близько. Подивився не в дзеркало, а прямо на неї. Її запах — суміш кави, свіжого парфуму й чогось відверто її, — бив у голову гірше за будь-який алкоголь.