6

Мілан

— І саме тому я наголошую, що такого дорогого клієнта ми не можемо втратити! — голос колеги гучно відбився від стін конференц-залу, насиченого ароматом кави, парфумів і легким шурхотом сторінок. — А його справа має бути не просто захистом його репутації, але і нашої першочергово…

Я опустив очі на стіл, на ті документи, де кожне слово мало значення, хоча для мене зараз вони були лише розмитими рядками чорнил. Моя присутність тут була виключно фізичною. У голові ж не було ні справи, ні клієнта, ні стратегій.

Я глибоко вдихнув, намагаючись зібрати себе докупи, ніби повітря могло прочистити думки. Повільно підняв голову й зловив себе на тому, що мої очі вже підсвідомо шукають її.

Аліса сиділа навпроти, праворуч від мене, спокійна й зосереджена. Вона виглядала так, наче народилася для цих стін: уважно слухала, робила нотатки в ноутбук, час від часу ставила якісь короткі позначки олівцем у своєму блокноті. Її серйозність і стриманість трохи збивали мене з пантелику. Я мимоволі питав себе: вона справді вся в роботі? Чи це лише добре відпрацьована роль, яка приховує щось всередині?

Мені було важко відвести погляд. Я ловив кожну дрібницю: як швидко й ритмічно рухаються її пальці по клавіатурі; як інколи вона підіймає очі на співрозмовника, слухаючи з тією холодною ввічливістю, що зводила з розуму; як тонко й легким рухом поправляє пасмо свого довгого темного волосся. Сьогодні та вчора воно було абсолютно рівним, гладким, блискучим. Я ж пам’ятав його зовсім іншим — кучерявим, навіть неслухняним, живим. Якраз таким, яким воно падало мені на обличчя тієї ночі..

Напевно, вона помітила мій пильний погляд. Її очі піднялися на мене — глибокі, шоколадні, трохи звужені, уважні. У них було багато запитання, втім здається, жодне не стосувалось нашого минулого.

— Мілане Ростиславовичу?

Я підняв брови, дивлячись на колегу, який щойно поставив запитання. Чорт. Я не чув ані слова з його доповіді.

— Ви як думаєте?

Усередині мене здійнялася гірка іронія. А що я маю думати, коли єдине, про що я можу думати зараз — це не справа й не клієнт, а жінка, яка сидить за крок від мене й тримає мої нерви, мою свідомість і мій самоконтроль у своїх тонких пальцях, навіть не доторкаючись до мене?

Я вдихнув ще раз, намагаючись приховати розгубленість за маскою холодного професіоналізму.

— Думаю, — я коротко глянув на папери, навіть не читаючи їх. — ..Що клієнта ми не маємо права втратити. Але не лише через репутацію компанії. Тут треба діяти стратегічно й далі, ніж до закриття цієї справи. Його довіра до нас має стати довготривалим капіталом, а не разовою інвестицією. Так повинно працювати з усіма нашими клієнтами, колеги. А не тільки з такими… прибутковими.

У залі запанувала тиша, а тоді кілька колег схвально закивали. Я говорив упевнено, різко, майже жорстко — так, ніби дійсно щойно все продумав. Хоча насправді кожне слово виривалося з мене інстинктивно. Мозок автоматично вмикав режим керівника, навіть тоді, коли серце билося зовсім в іншому ритмі. Це вже стало моєю звичкою.

Я сів рівніше, наче позбавляючись напруги, й відкинувся на спинку крісла. Колега продовжив викладати свій план, і поступово зал знову наповнився звичними дискусіями, питаннями, нотатками.

Я ж відчував, як боковим зором знову тягнусь до неї. Аліса сиділа, як і раніше, зосереджена, серйозна. Вона друкувала швидко, так, ніби цей ритм клавіш допомагав їй тримати відстань.

І ось тоді в мене майнула небезпечна думка: може чорт з ним, з весіллям? Чорт з усіма нарадами, справами й графіками. Я хочу знову почути, як вона сміється, хочу знову відчути той шалений подих ночі, який ми колись ділили в Ріо.

Я різко стиснув пальці в кулак під столом, повертаючи себе до реальності. Це було божевіллям. Я мав сидіти тут як керівник, а не як незрозуміло-що. І несподівано згадались її нещодавні слова: «Одна спільна ніч в минулому, нічого не значить зараз, в теперішньому».

Я усміхнувся сам до себе, опустивши очі назад в папери. Якщо для неї вона нічого не значить, то чому я маю вбиватись щодо цього? Зрештою, у мене справді скоро весілля. Чому я маю його скасувати, через якусь випадкову ніч у минулому?

— Отже, наступним кроком буде зустріч із клієнтом у п’ятницю, — голос мого заступника повернув мене у дійсність. — Думаю, варто, щоб ви були присутні, Мілане Ростиславовичу.

— Авжеж, — відповів я рівно, киваючи. — Запишіть у розклад, будь ласка, Алісо.

Аліса підняла очі й знову зустріла мій погляд. Цього разу вона ледь-ледь усміхнулась краєм губ — швидко, майже непомітно. І цього вистачило, щоб у мене всередині знову запалився вогонь.

І я остаточно заплутався.

Вже після того, як зал спорожнів, а я нарешті повернувся до себе в кабінет, намагаючись хоч на хвилину перевести подих від людей, справ і цих проклятих думок, несподівано двері знову відчинилися. На порозі стояла вона — з текою в руках.

— Тут, здається, неточність у датах, — спокійно промовила Аліса, ніби й не помічала тієї бурі, що здіймалася в мені щоразу, коли вона була поряд.

Я взяв теку машинально, навіть не глянувши на сторінки, і почав гортати. Очі бігли по рядках, але мозок не сприймав літер — він знову був зосереджений на ній.

— Неточність? — підняв брови, дозволивши собі легку посмішку. — Ти впевнена?