5

Мілан

— Напевно, мені не слід навіть питати, чому ти вирішив напитись у вівторок, — сухо кинув Марк, сідаючи навпроти мене. Його очі ковзнули по порожній склянці з-під рому, ніби вона сама мала відповісти замість мене.

Я повільно підняв погляд на нього. У голові шуміло, серце билося важко, наче хтось поставив на нього камінь. І так само повільно я опустив очі знову — на склянку, на сліди від алкоголю, що лишилися на склі. Проста річ, але така промовиста.

— Ти занадто здогадливий, — хрипко пробурмотів я, зітхаючи так, наче видихав з собою частину тих думок, які не давали мені спокою. — Тобі ніколи цього не казали?

Марк усміхнувся. Така собі, усмішка без радості, просто реакція. Він відкинувся на спинку стільця, схрестив руки й уважно вивчав мене.

— Ти через неї, так? Через Алісу? Саме тому такий… вгашенений?

Його слова були прямими, без обгорток. Як завжди. І саме тому я не міг навіть удати, що він помиляється.

Я потер обличчя долонями, відчуваючи, як щетина дряпає пальці. Важко, наче повітря стало густішим.

— Це занадто дивно, Марк. Увесь цей збіг…

— А як на мене, це навіть смішно, — перебив він, і в його голосі була та іронія, яка завжди мене дратувала.

Я різко підняв голову, встромивши погляд у нього.

— Смішно?

— Ну, — Марк розвів руками. — Подумай сам. Ви зустрілися абсолютно випадково в Ріо. Ти навіть не знав, що вона виявляється.. українка, так? І тут — «БАМ!» — вона сидить у тебе в офісі, в Одесі, через п’ять довбаних років. Це… ну, це навіть змушує повірити в якусь кляту долю. І просту іронію життя, бляха-муха.

Я глухо розсміявся, хоча то був радше гіркий видих, ніж сміх.

— Особливо, коли в мене весілля за два місяці, так? — закотив очі й різко наповнив склянку знову. Але рука здригнулася, і кілька крапель рому впали на стіл.

— Чому тебе так хвилює її різке повернення та власне весілля? 

Я довго мовчав, тримаючи склянку в руці, проте так і не відпив, і не відповів.

— Ходімо, — нарешті сказав Марк, підводячись і дістаючи ключі з кишені. — Я відвезу тебе додому. Поки ти не втрапив у ще більшу халепу.

Я дивився на нього мовчки, а потім важко піднявся. Стілець скрипнув, наче теж втомився від усіх цих розмов. І в ту мить я відчув, що йду за ним не тому, що хочу — а тому, що сам більше не знаю, куди йти.

— Мілане, я гадаю, нам все ж таки краще полетіти до Італії на медовий місяць, — вчергове за ранок пролунало з уст Діани. Її голос звучав солодко, проте приторно, наче гірка карамель. Вона стояла біля книжкової полиці в моєму кабінеті, водила пальцями по корінцях книг, які ніколи в житті не прочитала б, проте любила показово цікавитися моїм «інтелектуальним смаком».

Я сидів за столом, схилившись над ноутбуком, ковтаючи рядки робочих листів. Гортав бездумно, хоча мозок давно вже втратив контакт із реальністю. Мені здавалося, що кожне її слово ніби цвях, що повільно вбивається у мої скроні. Коли я повернувся вчора додому, вона мовчала всю ніч, а зараз немов язик нарешті розв’язався!

— А ти як думаєш?

— Думаю, що тобі вже час, — сухо кинув я, не зводячи очей з екрана.

— Мілане!

— Діано! — я різко зітхнув і грюкнув кришкою ноутбука. — В мене кожен день розписаний до кінця грудня. У мене немає часу для твоїх медових місяців! Не зараз.

Вона закотила очі. Елегантно, по-акторськи. Це був її звичний репертуар: трохи драми, трохи ображеної гордості, трохи награної ніжності. Ні, вона не ображалась — вона маніпулювала. Діана завжди грала на довгу партію, і я це давно зрозумів. Просто навчився не реагувати.

— Побачимось увечері, — холодно кинула вона, схопила сумку й рушила до дверей на шпильках, що цокали, як краплі часу, витраченого на хибний вибір. Але перед тим, як вийти, вона зупинилась у дверях, озирнулась через плече й голосно, майже театрально, додала: — Коханий!

Я лише зітхнув і похитав головою. Цей спектакль уже втомлював. Та все змінилось за кілька секунд. Двері ще не встигли закритися, як у коридорі з’явилася вона — Аліса.

Її погляд ковзнув по Діані зверху донизу з такою швидкістю, з якою змії жалять здобич. Жодної агресії — лише та сама неприхована байдужість, із якою тигри дивляться на котів. І, Боже мій, вона теж закотила очі! Так, що я ледь стримав сміх. Гостро, точно й відверто — ніби сказала більше, ніж будь-якими словами.

І поки Діана йшла коридором із виглядом ображеної примадонни, Аліса впевнено переступила поріг мого кабінету.

— Сподіваюсь, можна? — запитала з ледь іронічно піднятими бровами, зупинившись у дверях. Її голос звучав оксамитом, проте під ним — сталь. Схоже, її здивувала моя... безглузда посмішка, що мимоволі з’явилась на обличчі.

— Так, авжеж, — я відкинувся на спинку крісла, спостерігаючи за кожним її рухом. — Як тобі перший день? Влаштовує місце?

— Більше, ніж так, — усміхнулась вона, заправивши локон волосся за вухо.

Цей простий жест — до біса звичний, до болю знайомий — розбудив моїх диких метеликів. В мені знову прокинулась та сама стара реакція. Прокляття! Я немов мале дитя…