4

Аліса

Я продовжувала стояти на місці, мов укорінена. Не могла ступити ні кроку вперед, ні назад. Наче щось — невидиме, старе, дуже давнє — міцно тримало мене тут. Між минулим і теперішнім. Між тим, що було, і тим, що більше не повинно було повторитись.

Мій погляд не зводився з нього. І напевно, я теж не могла повірити, що зараз бачу його… того самого…

Мілан… Він зовсім не змінився. Все той самий. Той самий чоловік, якого я колись цілувала під теплим вечірнім дощем у Ріо, сміялась у його обіймах на вузьких брукованих вулицях, якого пошепки благала не засинати — аби не втратити одну ніч разом. Єдину.. А потім… зникла.

Ті ж сильні плечі, впевнена постава, скуйовджене хвилясте темне волосся, що завжди неслухняно спадало на чоло. Здається, навіть запах його був такий самий. Дорогий. Впізнаваний. Рідний навіть. Його обличчя — мужнє, трохи суворе, як завжди, — здалося мені надто близьким, хоч між нами стояв стіл, простір, п’ять років мовчання й тисячі кілометрів. А можливо, як виявилось, навіть менше ста… чи десяти.

І водночас він — зовсім чужий. Проте щось усе ж змінилось. Я бачила це в його очах. З-під звичної йому твердості й впевненості, мов крізь тонке скло, проглядала тінь. Вперше за весь час, відколи я його знала, Мілан виглядав вразливим. Його погляд — темний, колись владний і чіткий — тепер метушливо бігав між моїм обличчям і підлогою, між правдою й болем. Ніби він намагався повірити, що це я, і водночас — відмовлявся це прийняти.

— Мілане Ростиславовичу, — холодний та автоматичний голос повторився з динаміка знову. — Мені впускати вашу наречену, чи ні?

Його очі стали ще глибшими, ще темнішими, наче воронки. Наче цей голос із зовнішнього світу зруйнував щось крихке, що щойно почало зароджуватись між нами знову.

Я навіть не дихала. Спостерігала, як він затримав подих, стискаючи щелепи. Потім гучно прочистив горло, немов відганяючи слова, які не хотів сказати. Натиснув кнопку, коротким, майже злим рухом.

— Я зайнятий зараз. Передайте Діані, що звільнюсь за пів години.

Діана… Від цього імені чомусь щось кольнуло в грудях. Болісно. Гостро. Але я змусила себе усміхнутись. Ледь. Без іронії. Просто, тому що інакше не змогла б продовжити стояти. Чомусь… чомусь я згадала ту ніч, коли нам було добре лиш удвох.

Я опустила очі, змусивши себе не думати про неї. Не уявляти її. Не вбивати себе порівняннями. Це не моя битва. І не мій вибір. Я не повинна взагалі думати про це! Проте чому навіть після п’яти років я зараз згадую його?

Зібравшись, я знову підняла погляд, і Мілан досі дивився на мене. Немов не відводив очей жодної секунди.

— Що ти тут робиш? — його голос був різким, як брязкіт скла. Мілан розв’язав краватку одним поривом, жорстким, нервовим, ніби вона йому заважала дихати. — І якого біса ти розмовляєш українською?

Його злість — не гнів. Це була розгубленість, замаскована під агресію. Я бачила, як пальці судомно стискали край столу. Бачила, як важко він ковтав повітря.

— Ти багато чого не знаєш про мене, — спокійно відказала я, вдихаючи на повні груди.

— То може посвятиш? — хмикнув він, а усмішка, що пробігла його вустами, не була теплою. У ній було більше болю, ніж іронії. — Ти… ти зникла. Ти просто зникла тоді. Без жодного слова. Без записки. Без прощання. Наче й не було нічого.

— Так вийшло. Я не збираюсь тобі пояснювати чому.

Він не відповів одразу. Просто дивився. І вперше за довгий час — мовчав.

Я опустила очі, не витримавши тягаря його погляду. Він ніби питав усе водночас. «Де ти була? Чому мовчала? Чому з'явилась саме зараз?». І я не мала жодної простої відповіді.

— Послухай, — нарешті заговорила я, зібравши голос у жмені, мов уламки розбитого скла. — Ти думаєш, що це якесь шоу? Що я знала, куди йду? Що спеціально влаштувала цей фарс?.. Ні.

Я підійшла на крок ближче до його столу, і серце затремтіло — не лише моє, я відчула, як повітря між нами змінилось, важчає, стає пульсуючим. І відчула його парфум ще сильніше..

— Я сама в шоці. Я… навіть не знала, що ти той самий Мілан, з яким я… була, — моє горло стиснулось. Це «була» прозвучало так сухо й беззмістовно порівняно з тим, що між нами колись жило. Навіть одну ніч.

Мілан все ще мовчав та стискав щелепу. Його пальці побіліли від напруги, так міцно він тримався за край стола, ніби боявся зірватись.

— Ти не знала? — голос його звучав глухо, майже зламано. — Ти стоїш тут, після всього, і кажеш, що не знала?!

— Я влаштувалась на цю роботу як звичайна дівчина, що знайшла відкриту вакансію на вашому сайті, — різко відповіла я, спалахнувши. — У відділі навіть не було зазначено, з ким саме буду працювати. Мені дали твоє ім’я та прізвище вже після співбесіди. І тоді воно нічого мені не сказало. Я не думала, що ти — це ти.

Я зробила ще один крок.

— У мене навіть думки не було, що з усіх людей саме ти можеш стати моїм босом. Я не шукала тебе. Ніколи. І не хотіла цього!

Мілан відвів погляд. Ненадовго. Його пальці ковзнули по столу, ковзнули до фотографії на якій він і якась жінка — мабуть, Діана. Але він її швидко перевернув. І знову глянув на мене.