3

Мілан

Ключі ледве не випали з моїх рук, поки її тіло пригорталось до мого з усією жіночою силою. Такою м’якою та обпалюючою. Я відчував як наші дихання зливаються, як її долоні ковзають по моїх плечах, як вона тягне мене за шию, змушуючи цілувати її ще бажаніше, пристрасніше.

Нарешті я повернув ключі, штовхаючи двері до своєї орендованої квартири. Марк мав бути ще на карнавалі. Втім мене він зовсім не хвилював у цю мить. Була лише вона. Аліса.

Ми потрапили всередину, і я зачинив двері ногою, притискаючи Аліса до стіни. Не грубо, втім її голосний стогін вкотре вирвався назовні. Мої губи були повсюди: на щоках, на шиї, ключиці й знову на її губах. Вона відповіла мені не менш пристрасно, стискаючи мою шию, залишаючи свої червоні лінії. Я притискав її тіло до себе, стискав її округлі сідниці, відчуваючи як її тіло вібрує від цієї напруги.

— Аліса… — видихнув я у її волосся, заплющивши очі. — Ти… ти точно справжня?

— Замовкни, — прошепотіла вона, дряпаючи мої щоки. — Просто… відчувай.

І я відчував. Її. Себе. Цю ніч. Цей шалений ритм серця.

Я посміхнувся, піднімаючи дівчину на себе, і її ноги легко обвили мій пояс. Вона мовчки вдивлялась мені в очі — з тією самою впевненістю, з якою хвилі вперто котяться до берега: без вагань, без сумнівів. І навіть у напівтемряві цієї квартири, де пахло океаном, сіллю і прохолодою, я бачив її усмішку. Живу. Щиру. Спокусливу.

Я провів рукою по її спині, підтримуючи її тіло, відчуваючи, як воно довірливо лягає на мене — гаряче, м’яке, таке справжнє. Її все ще вологе волосся торкалося мого обличчя, лоскочучи щоки. Вона обняла мене за шию, трохи закинувши голову назад, і я не витримав — губами торкнувся її ключиці, грудей, відчуваючи, як дівчина здригнулась і стисло зітхнула.

Я йшов, не зводячи з неї погляду, несучи її до спальні. Кожен крок лунав у повітрі як відлуння чогось надто важливого. Її очі не відводилися від моїх. І хоч ми не вимовили ні слова, здавалося, що ми розуміємо одне одного краще, ніж будь-хто до того.

У кімнаті було ледь світло — через жалюзі пробивалося кілька тонких смужок місячного сяйва. Я обережно опустив її на простирадла, і вона потягнула мене за собою, не відпускаючи. Її долоні торкалися мого обличчя, шиї, плечей. Її дихання збивалося, як і моє. У цьому ритмі було щось дикою правдою. Щось надто справжнє.

— Мілан… — тихо прошепотіла вона, проводячи пальцями по моїй щелепі. Її голос був таким, що танув у повітрі, як теплий дотик.

Я не відповів — просто нахилився і знову поцілував її. Глибоко. По-справжньому.. Без поспіху, проте з усім тим, що накопичувалось у мені з моменту, коли я вперше побачив її танець, її очі. І вона відповіла мені так, що весь світ просто… зник.

Тільки її тепло. Тільки наші тіла. Тільки ця ніч, що розпочиналась мов шепіт та ставала стихією.

Але на ранок не лишилось ні тепла на простирадлі, ні її запаху в повітрі. Жодного натяку на присутність цієї дівчини тут! Немов.. немов усе це було як дурнуватий сон. Лише порожнеча, яка боліла навіть фізично. І… цей золотий ланцюжок із невеличкою підвіскою — сонце з оком у центрі. Наче Аліса залишила частинку себе, спогад, що не дає спокою.

Я шукав її погляд серед облич незнайомок, вивчав кожен профіль, ловив кожен сміх. Блукав вулицями Бразилії, мов одержимий, бо вона залишилась у мені — яскравим спалахом, мов вогонь, якого не можна було ніяк позбутись..

Проте її не було…

Вона зникла так, ніби розчинилась у ранковому світлі. Ні сліду. Ні пояснень. Ніби вона — не людина, а легенда. А я той, що одного разу побачив її зблизька. Відчув її так, як ніхто. І від того моменту вже ніколи не зможу бути тим, ким був до неї…

П’ЯТЬ РОКІВ ПОТОМУ

— Це божевілля, Мілане! — обурливо закричав Марк, гортаючи якісь папери судової справи. — Вона хоче відсудити у нього все. Абсолютно. Залишити лише з носками. І то, в найкращому випадку!

Я ледь посміхнувся, не відриваючи погляду від вікна, де високо в небі кружляли чайки. Їх крики змішувались із моїми думками, утворюючи дивну какофонію спокою і тривоги.

— Вони уклали шлюбний договір, і він зрадив їй, то ж це цілком логічно, — я знизив плечима, не маючи сил навіть обуритись.

— Ні-і-і, — він несподівано нервово засміявся, гучно закриваючи свою теку. Цей звук мов розірвав щільне полотно тиші, в якому я ховався весь цей час. Я здригнувся і повільно розвернувся на кріслі, подивившись на нього. — Це абсурд. Все ж, я вкотре впевнився, що шлюб — точно не для мене.

Я хмикнув, закотивши очі.

— Побалакаємо про це, коли одна, наприклад, чарівна блондинка закрутить тобі голову, — я криво всміхнувся, спостерігаючи, як обличчя друга стає стриманим, майже задумливим.

— Я, взагалі-то, більше по руденьким, — спокійно відказав той, немов справді прийняв такий факт можливим.

— Байдуже, — зітхнув я і різко підвівся, підходячи до панорамного вікна. Висотка, де розташовувався офіс, нависала над містом, але навіть з цієї висоти горизонт здавався неспокійним. — Тобі не здається, що погода погіршилась?

— Тебе справді це цікавить?

— А про, що мені ще думати, — я тяжко видихнув, піднявши очі до стелі. —  В голові така каша, як ніколи.