2

Мілан

Сходи здавались нескінченними. Старий камінь під ногами ковзав, у повітрі пахло морською сіллю й трохи — запеченим пилом. Пальці стискались у кулаки від напруги, дихання було важким, але я не зупинявся. Я вже чув її кроки попереду, легкі, ритмічні. Вона бігла не так, як тікали інші. Вона бігла, як артистка, яка точно знала, що я все одно її наздожену.

І коли я вибіг на терасу — вона вже стояла там. Ніби чекала.

Спина до мене, волосся розвівається вітром, блакитна сукня ледь тремтить від кожного пориву. Внизу відкривався вид на Ріо: різнокольорові дахи, нескінченні пагорби, блиск океану, що розливався за горизонтом. Місто дихало. І вона була його частиною.

Я зупинився. Мовчки. Просто вдихнув це все — її, пейзаж, тишу. Намагався запам’ятати це все.

— Ти дуже швидкий, — сказала вона, не обертаючись.

Її голос був точно такий, яким я пам’ятав та уявляв: оксамитовий, трохи хриплуватий, мов нічний джаз.

— А ти дуже хитра, — відповів я, злегка усміхаючись. — Тікаєш, навіть не попрощавшись.

Вона повільно обернулась. І я завмер.

Очі — як нічне небо над Ріо. Глибокі, темні, теплі. А в куточках губ — грайлива усмішка, ніби вона вже знала, чим усе це закінчиться.

— Може, я просто не хотіла, щоб це було прощання, — промовила вона, дивлячись прямо мене у вічі.

— А може, ти знала, що я тебе точно знайду?

Вона не відповіла. Замість того зробила крок ближче. Потім ще один. А тоді зупинилась — просто переді мною. Так близько, що я міг відчути її аромат. Цей знайомий, п’янкий запах — тепла шкіра, спеції, трохи кокосу. І щось ще. Щось абсолютно її.

— Як тебе звати?

Вона не одразу відповіла. Її губи трохи розтягнулись у грайливій посмішці, а погляд заіскрився лукавістю.

— А тебе? — запитала вона у відповідь. Здавалося, вона гралася зі мною.

Я усміхнуся, хитнувши головою. Вона точно грається зі мною! Це була її гра! І я раптом зрозумів, що вже програю. Повністю.

— Мілан.

— Знаю, — прошепотіла дівчина, і її голос враз став глибшим, м’якшим, навіть трохи інтимним. Вона ледь доторкнулась кінчиками пальців до мого зап’ястя, так обережно, що по шкірі побігли мурахи. — Я могла б сказати, що чула, як ти сміявся того вечора зі своїми друзями. І це… застрягло в мені. Немов музика. Однак, ти, як і всі звичайні тут туристи, був одягнутий у футболку збірної Бразилії з футболу, де дуже гарно красувалось твоє ім’я, Мілан.

Я засміявся знову. Ледь. Не голосно. Втім щиро. Проте те, як вона вимовила моє ім’я… здається, я ніколи цим так сильно не насолоджувався, як зараз.

— То.. як звати тебе? — знову запитав я, схиливши голову убік.

І ці карі очі… Боже, я тонув у них. Глибокі, теплі, блискучі — як чорний шоколад, що тане на сонці. Вони втягували мене, як воронка, і я не опирався. Навіть не хотів. Вони вже ставали моєю залежністю. Вже були.

— Хм-м, — протягла вона, і цей звук був схожий на мелодію, яку хочеться слухати знову і знову. Вона схилила голову вбік, ніби дзеркально повторюючи мій рух. — А як ти думаєш?

Я зробив крок ближче, і ми вже стояли на відстані подиху.

— Думаю, що це точно найкрасивіше ім’я, яке я запам’ятаю назавжди.

І хоч вона на мить спробувала сховатись за звичним кокетством — не змогла. Я побачив, як її щоки ледь порожевіли, як погляд став м’якшим, а посмішка — вже зовсім іншою. Не грайливою. Справжньою.

— То скажеш? — прошепотів я, вдихаючи повні груди її аромату. Цей солодкий, теплий, трохи пряний запах змушував серце битися частіше.

Дівчина на мить заплющила очі, наче зважувалась. А потім…

— Аліса, — повільно, майже з благоговінням промовила вона, і її голос став зовсім іншим. Наче вона вимовляла не просто ім’я — а щось священне. Закляття.

Її рука повільно потягнулась вперед — до мене. Я не вагаючись узяв її долоню у свою. Її шкіра була такою ж м’якою, як я пам’ятав… як мрія. Я підніс її руку до губ, залишив на ній легкий, короткий поцілунок, і дозволив собі провести великим пальцем по її тильній стороні, затримуючи цей момент ще трохи довше.

— Аліса, — повторив я з усмішкою, повільно, ніби смакував кожен звук. — Аліса, отже…

Я нахилився трохи ближче, вдивляючись в її очі.

— Здається, тепер усе має сенс, Алісо.

Вона усміхнулась у відповідь, і ця посмішка вже не приховувала нічого.

Аліса не одразу відповіла. Її погляд на мить ковзнув вниз — на наші долоні, що все ще були сплетені між собою, мов нитки якогось старого обряду. Потім вона знову підняла очі на мене — і в них уже не було гри, ані флірту. Лише тиха, глибока зацікавленість і щось… вразливе. Наче її серце саме зараз відкривалося вперше за довгий час.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно мені хочеться тобі довіритись, — прошепотіла вона. — Але я не знаю, чи варто.

Її слова пронизали мене. Ніжно, проте досить глибоко. Я не хотів її квапити. Але водночас… не міг відпустити. Не міг втратити знову. Навіть за цей малий час, ця дівчина стала моєю залежність. Немов тільки поруч з нею, тільки зараз я міг справді навчитись дихати та жити…