1

Мілан

Я повільно зупинився біля невеликого майданчика з вуличними тренажерами, дозволяючи тілу трохи охолонути після виснажливої, але приємної пробіжки. Дихання вирівнювалось, серце ще гупало в грудях — не від втоми, а від задоволення. Повітря було теплим і вологим, просякнутим ароматом моря, вуличної їжі та чогось тропічно-квіткового — немов сама Бразилія дихала мені в обличчя.

Я кинув погляд на годинник. Тринадцять кілометрів. Не рекорд, але для ранку в новому місті — цілком гідно. Зазвичай вдома я пробігав більше, проте тут... усе здавалося трохи інакшим. Наче тіло легше, а думки — спокійніші.

Кепка вже ледь трималась на вологому волоссі. Я поправив її, неквапно озираючись навколо. Майданчик пустував, лише кілька місцевих займались розтяжкою, а поруч по тротуару пройшла групка дівчат — усміхнені, засмаглі, з блиском в очах. Вони кинули на мене погляди, ледь пригальмували, перемовились пошепки й, сміючись, рушили далі. Я не міг не усміхнутись. В голові з’явився образ Марка. Якби він був тут, точно закричав би щось на кшталт: «Брате, ми залишаємося тут назавжди!"». А потім почав би шукати найближчий пляжний бар. Але Марк, як я здогадувався, зараз або ще спав мертвим сном після вчорашньої ночі, або тихо страждав десь у ванній, проклинаючи алкоголь і життя.

Я зробив ще кілька кроків, повільно розминаючи шию та плечі. З навушників лунав знайомий ритмічний фонк, що підганяв кров, додаючи ще більше мотивації. Я підійшов до одного з тренажерів — старенького, облізлого, але цілком функціонального — і почав вправи на біцепси. Метал скрипів, повітря пульсувало музикою та ароматами міста.

І раптом — щось зупинило мене. Ні, хтось.

Я повернув голову, і серце в грудях на мить стиснулось. Невже?.. Невже це знову вона? Той самий силует — середній зріст, розкішне кучеряве волосся, постава, в якій читалась впевненість і... магія. Однак, я не встиг навіть зняти навушники як вона зникла.

Мов міраж. Мов подих вітру.

Я кілька разів покліпав, намагаючись розгледіти її крізь натовп, що почав заповнювати вулиці, але її вже не було. Вона знову розчинилася, залишивши після себе лише відлуння прискореного серцебиття та присмак розчарування.

— Ти вже повернувся? — гукнув Марк, щойно я увійшов до нашої орендованої квартири.

— Мг, — я повільно зняв з себе навушники, а слідом і сумку на поясі, де був телефон та пляшка з водою. Тканина прилипла до вологого тіла, і я відчув, як напруга в м’язах поступово зникає. — Дарма ти не пішов зі мною. Одній дуже красивій латинці я сподобався. Хочеш — візьму з собою, може, і тобі щось перепаде.

— І що ти зробив? — Марк виглянув з-за спинки дивану, очі ще трохи злиплі після сну.

— Я? — я впав поруч з ним, піднімаючи голову до стелі, та заплющив очі, даючи собі хвилинку тиші. — А я не дав їй свій номер.

Поруч почулось роздратоване та трішки обурливе зітхання. І це вкотре насмішило мене.

— А потім… — продовжив я. — До мене підійшов якийсь хлопець. Теж хотів мій номер. Чесно, думав дати йому його і вже майже погодився. Втім в останню секунду передумав і дав йому твій.

— Дякую, — беземоційно буркнув Марк. Навіть не бачачи його обличчя, я знав, що він закотив свої очі. Я відчував це. Бо знав його як свої п’ять пальців.

— Завжди радий допомогти, — я усміхнувся, знизивши плечем. — Тобі вже телефонував Габріель? Здається, вчора ви гарно потоваришували.

— Ти ревнуєш мене?

Я косо глянув на нього, а той тільки ще більше засміявся.

— Він сказав, що хоче зустрітись за декілька годин, — додав Марк, потягаючись. — Тому, збирайся, принцесо. Хтозна, можливо скоро знову зустрінеш.. як ти там казав? Незвичайну красиву латиноамериканку.

Щойно хлопець піднявся, я кинув в нього подушку, що лежала поруч зі мною. Той знову щось пробурмотів, заливаючись сміхом, і пішов до вбиральні.

Я тяжко зітхнув, втуплюючись поглядом в якусь невідому точку на стіні. Мої думки знову, немов на автопілоті, повернулись до неї. До цієї незнайомки, яку я бачив — чи, можливо, мені знову здалося? — серед ранкового натовпу.

Ця жінка... вона не просто була гарна. Вона — спогад, який не стирається. Дотик її пальців, ледь вловимий аромат її шкіри, відблиск її очей у світлі ліхтарів минулої ночі... усе живе в мені, мов кадри з фільму, який хочеш прокрутити знову і знову.

Я проклинав себе через те, що не встиг дізнатись її ім’я, що не встиг наздогнати й сказати усе, що думаю про неї. Гадаю, вона б точно оцінила це… Однак, я не встиг.

Сьогодні місто знову зустріло нас спекотно, яскраво, шумно — так, як тільки Ріо-де-Жанейро й уміє це робити. Сонце палало над головами, проте нестерпна спека якось легко перепліталась з океанським вітерцем, що доносив сіль і щось свіже, немов аромат незайманої пригоди..

— Пам’ятай, принцесо, якщо хтось почне стріляти — я залишу тебе, — сказав Марк, поправляючи сонцезахисні окуляри. Він посміхнувся, кинувши на мене свій чарівний погляд, та знизив плечима.

— А якщо я впаду в яму?

— То зніму сторіз, — відповів він, засміявшись. — Люди мають знати, якою була твоя остання мить.

Я посміхнувся, але десь глибоко в мені кипіло інше: хвилювання. Не від страху, а від чогось очікуваного. Відчуття, що ось-ось буде. Щось трапиться.