Пролог

Мілан

— Боже! Як же круто опинитись взимку там, де зараз літо! — вигукнув Марк із захопленням, що струменів з кожної його клітини. Його очі палали дитячою радістю, а на обличчі розцвіла безтурботна усмішка, яка одразу стала ширшою, щойно повз нас пройшли дві надзвичайно привабливі дівчини в коротких джинсових шортах і яскравих топах, що лиш підкреслювали їхню засмаглу шкіру та безтурботність. — А це, брате, приємний бонус!

Я засміявся, похитавши головою, щойно той присвиснув, звертаючи увагу всіх. Марк є Марк. Його реакція на нові країни, а особливо — на місцевих дівчат — завжди була передбачуваною. І, здається, ті дівчата точно вловили сенс його вигуку та слів. Вони ледь повернули голови через плечі, їхні погляди ковзнули по нас, і одна з них кокетливо підморгнула, а інша усміхнулась у стилі «так, ми знаємо, що ви вражені».

— Ти бачив? Мілане, вони в захваті від таких туристів, як ми! — знов крикнув друг, кивнувши в їхній бік. — Нам потрібно скористатись цим… гарячим шансом!

— Марк, — зітхнув я, протерши свого лоба. — Ти знаєш, що я тут не для цього.

— Хах! Авжеж! Не сміши мене, — засміявся він, хапаючи мене за плече. — Ти хоч сам собі віриш? Не скажеш же, що справді прилетів вивчати культуру Бразилії, а не місцевих красунь!

Я закотив очі, вдивляючись у натовп посеред пляжу Копакабана. Я чекав зустрічі з Габріелем — старим другом, з яким давно домовився про цю мандрівку, і водночас намагався ігнорувати словесний потік Марка, що нісся, як вода зі зламаного крана.

— Хочеш правду? Дослідження гарячих латиноамериканок — це теж своєрідне культурне занурення! — додав Марк з лукавою посмішкою, і я не втримався — розсміявся. Він був нестерпний, але невиправно веселий.

— Який я радий тебе бачити, Мілан!

— Габріель! — вигукнув я, міцно обіймаючи його. — Я теж радий. Дуже.

Завдяки рокам навчання та практики, я добре опанував португальську, тож міг вільно спілкуватися з місцевими. Габріель був одним із них — щирий, відкритий, харизматичний. Власне, як і всі бразильці.

А ось Марк… Марк міг хіба що замовити пиво англійською, і то з помилками. Тож зараз він стояв осторонь, помітно напружений, мов юний школяр, якого вперше залишили на уроці в іншій країні.

— Знайомся, це Марк. Він приїхав за компанію.

— Приємно познайомитись! — щиро відповів Габріель, несподівано обіймаючи мого друга. Марк застиг, немов статуя, шокований від бразильської безпосередності. Проте я вже знав: якщо він планує провести тут хоча б місяць, то доведеться звикати. У Бразилії обійми та поцілунки — це як звичайне рукостискання, або навіть кивок голови, в Європі.

І здається, тільки-но зараз Марк розслабився, почувши, що Габріель розмовляє українською. З акцентом… погано. Але розмовляв!

— Ну що ж… йдемо? — запитав я, потираючи долоні з хвилюванням.

Зізнаюсь, я чекав цього все життя! Скільки себе пам’ятаю. Ще з дитинства я, як зачарований, слухав батькові історії про експедиції, подорожі, неймовірні країни. Але Бразилія завжди вирізнялась серед усіх його розповідей — живою, яскравою, мов картина, що оживає на очах. Вона ввібралася в мою уяву настільки міцно, що згодом стала мрією номер один.

І напевно, ще навіть рік тому, я точно не зміг би уявити собі, що буду тут. Під гарячим сонцем, на піску, що обпікає ноги, серед галасливих туристів та бразильців, які вже зранку на ногах, готуючись до найяскравішої події року — карнавалу.

У повітрі витав запах кокосової олії, фруктів й солоного океану. Всі довкола здавались частиною одного великого, пульсуючого ритму — ритму Ріо. Ми запланували дослідження міста, і нашим гідом став Габріель. Ми познайомились торік у Лісабоні — випадкова зустріч, яка стала знаковою. Я пам’ятаю, як він тоді гнівно сварився з барменом за неправильно приготований кайпірінья — бразильський коктейль на основі кашаси, лайму, льоду та тростинного цукру. Чесно кажучи, не знаючи цього, як необізнаний турист, я подумав, що то звичайне мохіто. Втім Габріель.. він з такою пристрастю й любов’ю пояснював кожен інгредієнт, кожну дрібницю, мов викладав алхімію.

І ось сьогодні — наш перший справжній день у Бразилії. І я знав точно, попереду нас чекає набагато більше, ніж просто екскурсії.

Ми рушили уздовж узбережжя, занурюючись у ритм міста. Габріель йшов попереду, впевнено лавіруючи між торговцями, танцюристами самби та поодинокими серферами, що повернулись із ранкових хвиль. Він зупинявся біля кожного знайомого йому стенду, киваючи продавцям, щось жартував португальською, від чого ті сміялися щиро і голосно, як це вміють тільки тут — в Бразилії.

Марк постійно обертався — то на дівчат, то на яскраві графіті, то на хлопця, який крутив м’яч на пальці, ніби це продовження його тіла. Врешті не витримав і штовхнув мене ліктем у бік.

— Ти тільки подивись, як вони живуть... Мілане, ти бачиш? Це місто — суцільне свято. Як після цього повернутись у наш сірий лютий?

Я мовчки кивнув. Він мав рацію — все довкола ніби дихало свободою. Тут не було тієї напруги, яка в'їдається в хребет під час буднів. Навпаки — кожен день тут починався так, ніби це вже вихідний.

— Гляньте туди! — раптом вигукнув Габріель і вказав на яскравий фасад будинку, повністю розписаний мозаїкою.