Епілог

Минуло два місяці...

25 червня 20..1 рік(останнє доповнення)

Сьогодні в мене — випускний бал, і це дуже важко визнавати. Я вже ніколи не переступлю поріг школи, яка витерпіла мене та мої вибрики за ці одинадцять років. Уже не зможу більше бісити нашу Олену Василівну, яка кожного разу буде грозитись, що мене точно попруть із цього закладу й ЗНО з її предмету я ніколи не здам. Не буде вже тих веселих перерв, які я проводила зі своїми подругами, тому що ми всі роз'їдемося по всій Україні й побачимося ще точно не скоро.

І від цих думок дуже сумно й постійно хочеться плакати...

Але не можна! Тому що весь макіяж піде коту під хвіст! Нібито ж маю радіти, що більше не буде цих уроків та вчителів, які як комарі, випивають усю кров, але чомусь на душі зовсім не весело. Цілий рік мріяла про це, а тепер... коли настав той самий день "Х", то вже не хочеться цього свята.

Я подивилася на себе в дзеркало та поправила своє ідеально випрямлене волосся. Досі не можу звикнути до нього. Від природи я взагалі мала коси, які постійно підкручувалися, та ще й до того всього були дуже густими. Ніколи не користувалася праскою для волосся, бо, знаючи себе, то я легко могла й спалити ті волосини. Тому батьки не поскупилися й відвезли мене в перукарню до майстрів, які навчені робити з дівчини цукерочку. На мені була одягнена красива ніжно-рожевого кольору фатинова сукня, що досягала мені по щиколотки, з довгими рукавами-ліхтарями. Також я взула відкриті бежеві босоніжки на шпильці, які візуально додали мені більшого зросту. Я всміхнулася своєму відображенню та витерла маленькі сльозинки в кутиках очей. Чому це я повинна сумувати?

— Доню, ти чого? — спитала мама, обійнявши мене з-за спини за талію. Я зверху поклала свої руки на її та знизала плечима. — Це ж радісний день!

— Тільки для мене він чомусь і сумний водночас, — зі смутком відповіла їй я, повернувшись до неї обличчям.

— Ти просто хвилюєшся, хоча все вже позаду, — жінка легенько всміхнулася, погладжуючи моє волосся. — Пам'ятай: це твій вечір і просто відірвись зі своїми друзями так, щоб вони змогли вигнати з тебе той весь смуток. Я не хочу, щоб ти сумувала, донечко!

— Щось я тебе вже не впізнаю, мамо, — протягнула я й склала руки на грудях. — Ти ж постійно нікуди мене не пускала...

— Тепер ти виросла, Уляно. Хоч усередині я так і хочу сказати, щоб ти там довго не ходила, проте, з іншого боку, ти вже йдеш у самостійне життя, ти повинна сама вже вчитися жити, помилятися, падати й злітати... Найголовніше — щоб ти залишалася людиною в будь-якому випадку й ніколи не брехала. Не повторюй, сонечко, моїх помилок!

Жінка поцілувала мене в чоло, а я ще більше зрозуміла, як сильно її люблю за те, що вона в мене є. Як я казала, всі ми — не ідеальні, але маємо право на все. Навіть на помилку. Я це не втомлюся тобі казати, щоденнику. 

Після цієї розмови ми поспішили покинути наш будинок, адже дуже сильно поспішали на урочисту частину. Дуже боялася запізнитись, тому що шкільний випускний буває раз у житті. У ньому є якась особлива атмосфера, яка водночас і весела, й така, від якої сльози хочуть безупину котитись.

Я пам'ятатиму про тебе, школо!

***

Урочиста частина промайнула, наче одна мить. Я все-таки отримала свою срібну медаль і щаслива від цього. Я зовсім не засмучена через те, що золото не мені дісталося. Найголовніше — знання, які відклалися в голові, а не якісь там нікчемні бали. Перший пункт виконано — тепер пора думати про зовсім інші цілі у своєму житті. Досі не віриться в те, що я закінчила школу!

— А тепер — хто куди? — спитала я у своїх подруг, коли ми ще стояли біля фуршетного стола.

— Я їду за кордон — аж до Америки, — сказала Поля, простягнувши мені келих із шампанським. Останнім часом вона була сама не своя. Але від неї ми так нічого не почули... 

— Я в сусіднє місто, — сказала Марта, знизавши плечима.

— А я сама ще не знаю, — хіхікнула Рі.

Так не хочеться з ними розлучатись! Ця відстань може зруйнувати нашу дружбу з першого класу... Чому я завжди прив'язуюся до тих людей, які потім зникають із мого життя? Це така моя карма?

— Ви ж не забудете мене? — спитала я в них, ледь не плачучи. Так хотілося наплювати на той макіяж з високої гори й розплакатися!

— Тебе неможливо забути!

— Ти що, з дубу впала таке казати!?

— Ми ж спілкуватися будемо!

Я поставила келих на стіл і обійняла своїх найкращих подруг, які так само, як я, ледь не ревіли. Схоже, це поки останній раз, коли ми бачимось. Для мене вони завжди були навіть більше, ніж просто подруги. Ці дівчата були мені за сестер, яких я завжди собі хотіла. А, в результаті, отримала братця, який тепер є моїм хлопцем. "Дивина?" — скажеш ти, щоденнику. "Життя" — відповім я. 

— Ось ти й дістався до своєї принцеси, Святе, — пролунав ледь не над вухом голос Саші. Я відсторонилася від подруг і подивилася на свого хлопця закоханим поглядом. Аж метелики знову стрепенулися від його очей. — Сподіваюсь, моя місія тепер виконана?

Ще й реверанс награний зробила. От актриса  ж у мене сестричка! Я помахала їй, а вона кивнула головою й побігла танцювати, рухом руки кличучи за собою. Я захитала головою та, всміхнувшись, скерувала свої очі на Свята.

— Знаєш, у мені бурлить шалене бажання втекти з цього доволі примітивного місця, — хлопець прошепотів мені це на вухо, а я відсторонилась і лише кивнула головою, переплівши наші пальці. 

— Дівчата, — я звернулася до подруг, повернувши до них голову, — прикрийте нас, якщо що, будь ласочка-а-а!

— Ми все зробимо, не хвилюйся, — сказала Рі й стрельнула очима у бік виходу, натякаючи на те, що ми можемо втекти. 

Ми зі Святом пробралися крізь натовп і вийшли на вулицю. Погода була чудовою попри те, що вже було досить темно. Тепла літня ніч. Як же я її чекала! Вітер похитував моє волосся, ніби граючись із ним, а коханий хлопець просто вів мене за руку невідомо куди... Але невдовзі ми зупинилися й хлопець галантно поклонився переді мною й запропонував:

— Потанцюємо, міледі?

Я засміялася, але таки вклала свою руку в його й ми просто крутилися в імпровізованому танці. Без музики. Мелодією для наших рухів був стук наших сердець в унісон. З ним було надзвичайно легко й спокійно. Так і хочеться постійнт тримати цього хлопця за руку й ніколи не відпускати його. Без нього моє життя було б ще сірішим...

Та раптом на мене впала краплинка дощу. Схоже, пора дощику полити наше місто, бо ми скоро всі помремо від спеки.

— Здається, дощ починається, — сказала фразу персонажа з мультику "Вінні Пух" — П'ятачка. 

— Це навіть і на краще, — сказав ніжно Свят і поцілував мене.

А мені більше нічого й не потрібно...

Певно, щоденнику, пора мені вже з тобою прощатися та подякувати тобі за те, що зміг витерпіти всі мої записи. Пора мені перегортати цю сторінку, під назвою "дитинство", та прямувати в доросле життя...

А з коханою людиною та близькими людьми мені це точно вдасться!