Розділ 30

Минуло декілька днів...

— Де це я? — перше, що я запитала у Свята, коли тільки-но розплющила очі. Судячи з білих стін і їдкого запаху медикаментів, це була лікарня. 

Тільки те, що мені снилося, не давало спокою, та я гадки не мала, чому мене привезли сюди. Це ж сон, правда?

— Ти в лікарні, — підтвердив мою здогадку хлопець, узявши мене за руку. — Нарешті ти отямилась, Уль!

Я спробувала всміхнутися йому, але почала сильно боліти голова. Схоже, зі мною дійсно щось серйозне трапилось, якщо я опинилась у цьому місці.

— Можеш, будь ласка, пояснити, чому я тут? — мої очі забігали, знову оглядаючи білосніжну палату. — Бо, мені здається, що все-таки те, що було зі мною, це не сон...

— Тобі правильно здається, — сказав Свят, дивлячись у мої очі.

І тут у моїй пам'яті одразу ж промайнув кінострічкою той кошмар, який я ще довго не забуватиму: викрадення, знесилення організму, втеча, і найголовніше — мій захист, за який узялася Саша, прийнявши ту кулю замість мене. Невже вона померла? У моїх очах одразу ж забриніли сльози, а у вухах все зашуміло, ніби весь світ зупинився. Я не хочу вірити в те, що Ольга Петрівна вбила свою доньку заради якоїсь там помсти мені!

— Саша померла? — спитала я тихо, вже не зупиняючи свої сльози, які безсоромно котилися по щоках. — Невже це — правда?

Свят нахилився до мене й обійняв, намагаючись заспокоїти мене. Та цей біль ніколи не пропаде, тому що саме я мала бути на її місці. Не вона. Я. Та, через кого це все почалося. Так не повинно було статися...

— Ні, її вдалося врятувати, — хлопець відсторонився від мене й провів великим пальцем по обличчю, витираючи мої сльози. Все-таки надія є. Значить, доля таки наважилася дати мені ще один шанс подякувати своїй двоюрідній сестрі, яка врятувала мене від смерті. 

Саша, як виявилось, зовсім не погана людина — просто так обставини склались. Вона мусила такою бути, тому що в ній сиділа та маленька дівчинка, яка сильно хотіла, щоб їй подарували хоч краплинку материнського тепла й любові. 

— Ти не жартуєш зі мною, Святе? — я видала нервовий смішок, не вірячи почутому.

— Це — чистісінька правда, — впевнено промовив хлопець і поцілував у кінчик носа. Я відчула, що знову розчервонілась. Коли в мені вже вимкнеться цей дурний "рефлекс помідора"? — Якби ти знала, як я сумував за тобою...

— Знаєш, я ось коли спала цих два дні, то таке відчуття було, ніби я — привид: постійно десь блукала й не було моїй душі спокійно. І мені чомусь так страшно стало через те, що я ніколи більше не побачу ні тебе, ні подруг, ні всіх тих, з ким я спілкуююсь. Певно, це випробування навчило мене того, що я повинна цінувати всіх тих, хто поруч зі мною. 

— Це справді так, — Свят кивнув головою й сів назад на стілець, — адже ми всі починаємо цінувати своїх близьких людей тільки після того, як їх втратимо. Тоді це вже може бути пізно. Життя — коротке, й ти не знаєш, що може статися з тією чи іншою людиною завтра.

— Тому, Святе, я хочу сказати тобі те, чого я взагалі не планувала казати, — сонно видала я, взявши хлопця за руку. Не хочеться, щоб він мене відпускав.

— Тільки не кажи, що кидаєш мене?

— Ні, дурненький, — я ледь дотягнулася до його щоки й провела по ній рукою. — Я тебе кохаю. Не знаю, як ти зараз відреагуєш на це: можливо, тобі здасться це дурнею й зовсім не коханням, або в тебе є вже свій варіант відповіді. Але я відчуваю себе окриленою й захищеною лише тоді, коли саме ти поруч зі мною, тримаєш за руку, обіймаєш за плечі. 

Тільки коли я говорила ці слова, то постійно ховала очі, щоб не бачити реакцію коханого хлопця. Я б ще ці фрази говорила з заплющеними очима, от чесно! Я їх навіть у голові постійно забороняла говорити. А тут — під впливом емоцій — я сказала це. Досі не можу повірити...

— Уль, я відчуваю те саме, що й ти, але набагато більше, — Свят провів рукою по моїй щоці, через що я все-таки підняла на нього свій погляд і потонула у вирі шоколадних очей. — Для мене ти — промінчик сонця у весняну пору, який постійно освітлює мій шлях і не збиває з пантелику. Я дуже боюся тебе втратити, бо тоді без свого яскравого сонечка я просто буду існувати, а не жити. А з тобою я живу.

Я легенько всміхнулася своєму хлопцеві, стримуючи сльози радості. Чому я така плакса? Мені тільки дай привід — і я одразу вже з солоною рідиною в очах. Я почала швиденько моргати, аби прогнати зайву вологу, тому що сирості нам тут не треба. Здається, ніби ця мелодрама під назвою "життя" закінчується так, як і має бути, проте ми зі Святом так і не сказали батькам про нас. Мені вже лячно від того, якою може бути їхня реакція.

Батьки зайшли в палату дуже помітно й навіть не намагалися цього приховати. Може, вони помітили те, як ми зі Святом дивилися одне на одного? Схоже, драма скоро повернеться...

— Як ти себе почуваєш? — занепокоєно спитала мама, коли присіла біля мого ліжка з іншого боку. — Ми дуже хвилювалися за тебе, доню, тому що ти постраждала через нас.

— Голова болить і якийсь дивний шум у вухах, — похмуро видала я, торкнувшись свого чола. — Зі мною вже все гаразд, тому не потрібно перейматись. До речі, ви не знаєте, як там Саша?

— Саша в порядку, проте їй не можна поки що вставати, — втомлено відповів тато й поклав свої окуляри на тумбу, що знаходилася поруч із ліжком. Не знаю, якими будуть наші стосунки тепер, але я вже готова пробачити йому й відпустити ту образу, яка в мені сиділа. Вона мені тільки життя псувала й нерви. А це до добра ніколи не доводить... — Як і тобі. На тебе ще уколи чекатимуть сьогодні.

Тільки не уколи! Божечко, та що ж я таке зробила, що тепер маю мучитися від тих клятих голок? Може, мені якось потрібно спробувати втекти звідси, поки мене тут не закололи до смерті? Але... якщо у цій будівлі більше ніж два поверхи, то стрибати — точно не варіант, адже другий струс мозку мені гарантований. Але ж має бути вихід із цієї ситуації! Чи ні?

— Може, не треба? — жалісливим голосочком промовила я, ледь не склавши руки в благанні. — Я не готова до цього морально!

— А ти що, хочеш місяць тут пролежати, навіть не сходивши ні на жодне побачення зі Святом? — спитав тато й з цікавістю глянув на мене. 

Так, а ось цей погляд мене вже насторожив! Невже вони все вже знають? Я здивовано повернула голову до Свята — він лише підморгнув. От зараза! Була б я зараз не така знесилена — точно побила б подушкою. Ну домовлялися ж про те, що розповімо про все вдвох, разом. А він що? Правильно, щоденнику! Як завжди по-своєму все зробив! 

Я важко видихнула й, заплющивши очі, почала спокійно дихати, щоб заспокоїтись. Чому я так робила? Мені потрібен спокій, а зіпсовані нерви моєму організму аж ніяк не потрібні. А на емоціях я могла наговорити зайвого своїм рідним, образивши їх своїмт словами. Мені цього страшенно не хотілося...

— З тобою точно все добре? — знову перепитала матуся, стиснувши мою руку. 

Я кивнула головою й подивилася на них усіх. І тут я аж задумалася про те, ким би я взагалі була, якби виросла у своїй рідній сім'ї: нормальною дитиною чи не дуже; у багатстві чи бідності; доброю чи злою. Можливо, я повинна ще дякувати своїм прийомним батькам, які виховали мене не як-небудь, а як справжню дорослу особистість, яка вже готова до самостійного життя. За цей рік я зрозуміла багато чого... Ніколи не потрібно брехати, тому що тоді правда все одно вийде назовні й буде ще гірше. Не думати лише про себе та свої проблеми. Є ще ті люди, яким також потрібна твоя допомога, а ти закриваєшся від усіх, типу, "я хочу побути сама й ви не чіпайте мене". Потрібно вміти захищати себе, тому що, якщо не відповідати соціуму за всі твої образи, то він тебе просто придушить і ти перетворишся у звичайну сіру масу. А найголовніше, що я усвідомила — це те, що потрібно вміти пробачати своїм рідним. Коли в тобі вирує якась буря зі злості, розчарування та ненависті, це набагато більше розриває твою душу й ти постійно жалієш себе. А коли ти відпускаєш ці негативні емоції, то просто відчуваєш таку легкість, як наче камінь з душі впав. Без цих сварок і на світі живеться легше, чи не так, щоденнику?

— Про що ти так задумалась? — Свят перебив мій внутрішній потік думок своїм питанням. — А то ми тебе питаємо про щось, а ти мовчиш і дивишся в одну точку.