Обпалені брехнею

Розділ 28

На урок я хоч і запізнилась, але мені вдалось не попасти під гарячу руку злої математички — Олени Василівни, якої не було в кабінеті. Я тобі, щоденнику, про неї трохи розповідала. Сподіваюсь, ти пам'ятаєш цю особу, яка любить псувати мені життя тією "царицею всіх наук". Тому, всі однокласники, скориставшись її відсутністю, просто займалися тим, що хотіли. Аріну й Марту я помітила одразу, тому що вони сиділи на найвиднішому місці в нашому класі — за вчительським столом. Певно, їм Олена Василівна сказала роз'яснити тему, бо дівчата справді розуміли ті логарифми й інтеграли. Для мене це щось із розряду фантастики, яку я не дуже люблю.

— А де це Василівна? — спитала я й обвела поглядом клас, зупинивши його на Святові, який мені підморгнув. Я просто закотила очі, проте всередині аж серце затріпотіло. І скільки нам ось так мучитись? — А то якось дивно, що вона запізнюється...

— У неї сьогодні День народження, — відповіла Рі, тяжко зітхнувши, ніби це найгірше, що могло з нею статись. Ну, в принципі, це свято я не вважаю особливим, але то вже таке.— А нам вона сказала, щоб ми з класом вирішили ті завдання, які вона нам залишила...

Дійсно, це погано. Я б тут навіть просто застрелилася, бо з тими  завданнями можна просто зійти з розуму. Хвала богу, що до тих екзаменів залишилося півтора місяця — і тоді після них я видихну з полегшенням, адже з математикою я в універі не зустрічатимусь. Хіба ж це не щастя?

— А хіба з цими особами можна щось нормальне робити? — сухо проказала Марта й взялася за голову. Я знову скептично глянула на своїх однокласників, які займалися своїми справами, і просто закотила очі, подумки погодивишись зі словами подруги. — Їм же по барабану!

— А тоді нам дадуть таку чиполяху зі швидкістю світла, що най його, — видала зі смішком Рі фразу з того Тік Току, а я аж напружилась, адже не хотілося мені отримувати від учительки практично ні за що.

— То вже не ваші проблеми, тому не хвилюйтесь, — запевнила їх я, м'яко всміхнувшись. — До речі, а де Поля?

— Захворіла, — похнюплено відповіла Аріна, підперши голову руками об стіл. — Але це — поважна причина, тому прибивати її не будемо.

— А я ж казала, що погода може бути дуже оманливою, — цокнула Марта. — Тільки ж Поля в нас морозива захотіла. А ти знаєш її принципи: бачить ціль — не бачить перешкод. 

Я розвела руками та легенько всміхнулася, бо знала, що так може зробити тільки Поля. Для неї життя — одне і їй треба щось робити таке, щоб подіти кудись свої припливи енергії. Інколи в неї бувають такі дні, коли подругу краще не чіпати, бо там тільки однією "чиполяхою" не обійдешся. Уявляєш, я тепер уже почала користуватися словечками Рі? 

— То й що будемо робити? — ненароком спитала я, вмостившись біля дівчат на одному стільці, через що ми ледь не впали всі троє. 

На нас деякі однокласники після того, що ми ледь не вчудили, — ледь не дали "померти" вчительському стільцеві, — глянули, як на ненормальних. Ми всі троє одночасно закотили очі та змогли нарешті вміститись. Не такі ми вже й товсті — просто стілець вже старий!

— Просто спостерігати за цим усім дійством, яке не зрозуміле для моєї логіки.

— А потім буде нам від Василівни "пожили — і досить", — хмикнула Рі.

Як завжди — у своєму репертуарі. 

***

Всі заняття пролетіли досить швидко, а мені якнайшвидше хотілося зустрітись із Волошиною та дізнатись, що ж від мене ще приховують. Хоч у мені ще закрадалися сумніви щодо того, чи потрібно мені бачитись із цією людиною, чи краще оминути її десятою дорогою, проте, моя цікавість таки взяла гору й я остаточно вирішила, що потрібно розкрити ще одну таємницю Ольги Петрівни. Може, мені дійсно потрібно було комусь сказати про те смс від Саші? Їй же не можна вірити на слово, що зі мною все буде в порядку. 

Проте, ні Святу, ні подругам я казати нічого не буду. Щоденнику, можеш це назвати егоїмом і гордістю, але мені не хочеться наражати їх на небезпеку. Викликали на зустріч саме мене — мені й потрібно бути там самій. Якщо Волошина матиме сміливість напасти на мене, то перцевий балончик при мені й я одразу ж ним скористаюсь.

Заради цієї "зустрічі століття" мені навіть довелося проявити ініціативу, щоб почергувати у класі. Таке буває дуже рідко. Прибирання — це точно не моє, але треба це робити, бо я ж майбутня господиня. У двадцять першому столітті саме цей критерій — не головний! Що за стереотипи такі? Але нашому класному керівнику байдуже: йому потрібно, щоб кабінет був чистим.

— Слухай, Уль, — почала Марта, коли я вже розпочала прибирання, — тебе чекати? 

— Скоріше за все, ні, — я повернулася до дівчат обличчям і захитала головою. — Мені потрібно виспатись, адже у свій активний режим я не так швидко можу повернутись, як ви.

— Угу, — сонно пробурмотіла Рі й широко позіхнула, — я взагалі сьогодні на географії вмудрилася заснути.

— Це всі помітили, — хмикнула я, легенько всміхнувшись. — І Паша — теж.

Я підморгнула їй, а вона лишень закотила очі й вирішила промовчати стсовно останньої фрази.

— Бо вночі треба спати, а не читати про любов Малфоя й Герміони, — дорікнула Марта, уважно глянувши а подругу.

— Ти нічого не розумієш! Там у них такі пристрасті, що твої дорами нервово курять збоку.

Чесно, якби не я, то вони вже б почали дискусію стосовно цих жанрів. Я стала між ними, щоб дівчата змогли хоч трохи заспокоїтись. Ще бійок не вистачало тут! Якщо вони не припинять цю суперечку, то я вже сама дам їм обом таку чиполяху, що летітимуть у мене вони довгенько. Через цю Сашу в мене вже був зіпсований настрій попри те, що ми ще навіть не бачились сьогодні. Так, після розмови з Волошиною мені знадобиться гора шоколадних батончиків, аби пережити цей день і стрес від тієї школи, яка кожного дня капає мені на мізки.

— Заспокоїлись обидві! — я гаркнула їм, а вони аж обидві притихли. Чесно, я рідко була в такому стані, як у той момент, адже, мій настрій сьогодні скакав, як тиск у старенької бабусі, і від мене можна було очікувати все, що хочеш. — Я зараз не в гуморі, тому, якщо не хочете отримати ту "чиполяху", то залиште мене саму.

— Давай увечері спишемось? — Рі не стала доказувати свою правоту, а просто поклала руку на плече. — А то ти нас зараз своїм пронизливим поглядом просто вб'єш.

Марта кивнула головою, погоджуючись, і відійшла від мене на декілька кроків. Я хоч і не в настрої, але ж не звір!

— Вибачте, якщо чимось образила, —засоромлено відповіла я й узяла ганчірку в руки, всім своїм виглядом показуючи те, що я налаштована рішуче й виконаю те, що задумала, — приберу в класі. — Сьогодні справді не з тієї ноги встала.

Не сказала їм правду, через яку я весь день була напруженою. Мені важливіше їхнє життя та безпека. Я сама врегулюю цю ситуацію, без зайвої допомоги. Волошина ж хоче ще якусь таємничу завісу з життя її матері привідкрити, а я не маю права втрачати цей єдиний шанс.

Дівчата швиденько чкурнули з класу, поки я ще дійсно нічого їм не зробила, а мені аж легше стало. Хоча я й так не збиралася чинити насильство над подругами, бо мені просто потрібен був привід. Я досить швидко прибрала за допомогою музики. Ніколи не люблю прибирати в тиші. Вона пригнічує — і цей клінінг тягнеться для мене, наче вічність. Та раптово пісня перервалася, замінивши трек на рингтон. Подумки я вже здогадувалася, хто це міг до мене добиватися. І я не прогадала: телефонувала Саша. Схоже, пора вже закінчувати з чергуванням.

— Так, я слухаю, — відгукнулась я, як тільки підняла слухавку. — Я вже виходжу.

— Тільки ти ж пам'ятаєш про те, що не береш із собою жодних "хвостів"? — навіть не привіталась, нечема. "Хвости" у її розумінні це — свідки? Нічогенькі в неї синоніми. — Це — особиста розмова, яка не стосується твоїх друзів.

— Я це прекрасно знаю, — роздратовано проказала я, стиснувши руку в кулак. Хотілося вдарити її за таку невихованість і безцеремонність. — Не знаю, що ви ще приховуєте від мене. Але як тільки я дізнаюсь це — ти й твоя матуся зникнете з мого життя назавжди. Зрозуміло?

— Я чекаю тебе на задньому дворі школи, — проігнорувала дівчина мої слова. — Рекомендую тобі виходити через чорний хід, аби нас ніхто не побачив.

Я хотіла їй ще щось відповісти, проте мій смартфон вирішив сам перервати цю розмову, розрядившись повністю. Ну й нехай! Зараз через декілька секунд і поговоримо на чистоту. Хоч з одного боку й лячно, та з іншого — цікавість у мені так і бурлить. Ми ж там довго не будемо. 

Я акуратно пройшла через чорний хід і вийшла на задній двір школи, стіни якої були розмальовані всякими графіті. А з лиця — наче ж пристойна школа... Коли переді мною зненацька з'явилася Саша, то я ледь не отримала серцевий напад від тієї "картини", яку я побачила на її обличчі: декілька подряпин на щоці, розбита губа й розсічена брова.

— Що це з тобою? — я налякано спитала в дівчини й показала на її лице. — Хто це тебе так побив?

— Це я так впала, — махнула рукою вона, насупившись.

Так не падають! Тут точно щось не те...

— Не вірю, — протягнула я й склала руки на грудях. Хоч убийте — ніколи не віритиму в те, що таким падінням можна скалічити й подряпати одночасно собі пів лиця. — Але це вже твоя справа. Що ти там хотіла мені розповісти?

Вона декілька хвилин мовчала, роблячи вигляд, ніби збирається зі своїми думками й постійно дивилася вперед, в одну точку. Це вже мене почало насторожувати.

— Моя мама — твоя тітка, Уль, — зрештою видала вона, нервово перебираючи пальцями. — Це те, що я хотіла тобі сказати.

Що? Як узагалі таке можливо? Тепер вже мені стало зрозуміло, чому Ольга Петрівна перебувала в нашому будинку. Я шоковано глянула на свою нову сестру — і вона продовжила:

— І, можливо, ти мене ще більше зненавидиш після того, що мені доведеться зробити, — вона підійшла до мене ближче, дістаючи щось чорне зі своєї кишені. Що вона збирається зі мною зробити? І проблема в тому, що я просто ще стояла й не могла відійти від шоку, щоб їй протитояти. — Вибач мені за все, Уль.

І після цих слів той шокер вдарив мене струмом — і я перестала відчувати землю під ногами...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше